Гаугразький бранець

Вiдiйшов убiк, упав горiлиць на довгий похилий тренажер, схопився за поруччя й почав швидко-швидко вiджиматися на руках. Я нарахувала дванадцять разiв. Тодi тренажер пiднявся вертикально, звiльнюючись вiд Роба. Мабуть, медична програма засiкла щось не те з його серцем чи диханням.

Вiн лайнувся, зробив крок назад. І, звичайно ж, перечепився об мене.

– Ти ще тут? Ну чого ти постiйно плутаешся пiд ногами?!..

Я вiдступилася. Не ображатися!.. От зараз почекаю, поки сльози затечуть назад у очi, i скажу Робовi, що я вирiшила.

Не летiти нi на яке море. Нащо воно менi треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нiчого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потiм… коли виросту… коли сама виграю у цю, як ii… лото-вибiрку.

Нехай летить Роб.

Заплющила очi. Ковтнула. І сказала зовсiм не те:

– Робе, чуеш… А ти справдi болiсно сприйняв мое… ну, коли я народилася?

– Чого?

Вiн стояв i дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалi не буде зi мною розмовляти, нiколи-нiколи…

Раптом його губи ворухнулися.

Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в рiзнi боки, – у широку-широку посмiшку.

– Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Нi в кого нема сестри, а в мене е. Всiм розповiдав, як буду тебе захищати. Тiльки ж на тебе не нападав нiхто…

Засмiявся.

І я засмiялася разом з ним. А тодi пiдскочила, схопилася за перекладину рукохода, повисла на однiй руцi, пiдтягнулася, перехопила iншу перекладину i, жодного разу не зупинившись, пройшла всi схiдцi вiд початку й до кiнця.

І назад.

– Клас! – захоплено сказав Роб. – Слухай, Юс, це супер, що ти летиш з батьками на море. Ти не уявляеш, як там здорово. Будеш надсилати менi цифрознiмки, добре? І листи.

Я серйозно кивнула:

– І ти менi також. Домовилися?

* * *

Спершу ми довго-довго летiли в непрозорiй капсулi. Повиходили з неi в якомусь блоцi з морськими вiртуальними картинами на стiнах – Далька каже, що в неi вдома такi самi, отже, нiчого дивного.

Тодi по одному проходили медичний огляд i санiтарну обробку, а пiсля всього – iнструктаж: окремо батьки й окремо я. Інструкцiйна програма – чи то Лекторина, чи то Вчителька, – цiлу годину розповiдала, як треба поводити себе в екосистемi, й перевiряла через вiртуалку моi навички плавання. Тодi нам вiддали нашi речi. І покликали до капсули – цього разу до нормальноi, з прозорими стiнками.

Тато казав, що от, уже можна роздивитися!..