Гаугразький бранець

Якщо, звичайно…

Треба йти.

Мiльям пiдвелася на ноги, схована виноградною стiною майже по плечi. Пригинаючись, дiсталася кiнця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетiння листя й нiжних зелених вусiв: чи вiльна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайi залишило довгий слiд в пилюцi мiж лозами.

Навколо iхнього помешкання, другого, коли рахувати з пiвнiчного краю, коливався натовп. Строкатий i неспокiйний, жiночий. До Мiльям долинула хмаринка нерозбiрливих, збуджених, верескливих голосiв. Вiдкинувся вхiдний полог, хтось вийшов назовнi, й жiнки спершу вiдсахнулися, а тодi знову заповнили подвiр’я, як-то хвилi гiрськоi рiчки Терзи набiгають на пороги…

Почалося.

* * *

– А я вам кажу. Живiт був високий, з такого лише дiвки й народжуються…

– Не приведи! Третя донька в родинi – прокляття Могутнього.

– Величне iм’я Його…

– …та несповiдимi задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …

– Мае прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому iменi – прогнiвити Могутнього.

– Якщо Азмет-ван ще сам не пiшов на бенкет до Нього – скiльки часу анi вiсточки…

– Дiвка буде, пригадаете моi слова!.

Стара Захраб-анi нiколи не любила матiр. Та вона й нiкого не любила, окрiм своiх семи синiв, якi один за одним пiшли на бенкет до Могутнього, – ранiше, нiж устигли зачати нащадкiв. А надто ненавидiла старого чоловiка, котрий, аби рiд не урвався, п’ять рокiв тому взяв собi молоду дружину, яка так i не народила йому навiть дiвчинки…

Мiльям обережно пiдступила до натовпу, притиснувши до себе глека.

– Давай сюди! Хутко!

Невiдомо звiдки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з ii рук. Кiлька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп вiдступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зiгнулася вбiк од ваги на плечi. Здаеться, нiхто не помiтив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помiчала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.

Хтось смикнув Мiльям за плаття – спочатку з одного, а тодi й з другого боку. Молодшi брати, близнюки Асалан i Нузмет, притиснулися до неi, мов переляканi пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала iх, але Мiльям була тодi ще зовсiм маленькою й нiчого не могла пригадати. Ще казали, нiби з двох синiв, якi разом вийшли з материного лона, одного Могутнiй неминуче забере на свiй бенкет пiд час посвячення зброею.