Гаугразький бранець

Нашi прадавнi гори допоможуть нам нести варту, а нашi жiнки народять нам бiльше синiв, анiж вiзьме вiйна. І вiдповiли славетнi вани: хай буде так! І стiною стали уздовж кордону, i сини, якi досягли вiку, стали разом з ними, готовi прийняти посвячення зброею.

І була битва…

Легенда про славного Тизрит-вана, вiчну вiйну й священну свободу Гау-Гразу завжди розповiдалася в день проводу юнакiв на посвячення зброею. Мiльям слухала його вдруге. Коли йшов старший брат Айдабек, вона ще не народилася, проводiв Харсуна не пам'ятала – була зовсiм маленькою… Але минуло лише дев’ять мiсяцiв вiдтодi, як на вiйну пiшов третiй син у родинi, Ізбек, – тодi ж, мабуть, зачали восьмого, Абсалара.

Для якого Каралар-ван теж коли-небудь розповiсть цю легенду…

Мiльям не мала сумнiвiв, що Каралар-ван такий самий вiчний, як i його легенди.

Вiн закiнчив, наостанок кiлька разiв перебравши струни. Хлопчак уже тримав напоготовi глиняну пiалу з кумисом – оповiдач нiколи не пив вина. Захоплена тиша помалу виповнювалася звуками: спочатку неголоснi, вони стрiмко набирали сили, немов селевий потiк зi схилiв Кур-Байги.

І раптом все обiрвалося. Тому що батько, славетний Азмет-ван, – це про нього, про нього щойно йшлося у легендi! – просто обвiв натовп величним поглядом. Вiн уже сидiв на своему мiсцi бiля циновки, лiворуч вiд Сургена. Настав час останнього обряду, який виконують перед тим, як обидва воiни рушать в дорогу.

З ледве чутним м’яким звуком вiдгорнувся полог помешкання. В отворi з'явилася Адигюль. Вона встигла перевдягтися в темно-бузкове плаття без пояса, закуталася в довгу, вишиту золотом накидку.

На витягнутих руках – лiнивими гадючками виблискували вiд лiктiв до зап'ясть численнi браслети – перша донька в родинi несла срiбну чашу з золотим ободом, прикрашеним чотирма пурпуровими сяючими каменями.

Адигюль зупинилася перед батьком i братом, опустилася на колiна й простягнула чоловiкам чашу. Батько схилився й, не беручи чашi до рук, зробив один довгий ковток. Тодi надпив i Сурген.

Воду з джерела Тайi.

І ще по фляжчинi з цiею водою кожен з них вiзьме з собою на вiйну. Але ж вода – та сама… яку набирала вона, Мiльям. Тихенько всмiхнулася, прикривши вуста краечком накидки.

…Небо над селищем стало зовсiм чорним. На круглiй, як яйце, вершинi Седу лежав мiсяць, схожий на жовтий лаваш. Тодi два кола роз'едналися, пропустивши помiж себе тоненьку смужку ночi.

Давно пiшов Каралар-ван – вiн нiде не затримувався надовго, бережучи славу рiдкiсного й бажаного гостя.