Гаугразький бранець

Вiн узагалi нiколи не закiнчуеться, скiльки ложок не набирай. Правда-правда! Коли я виросту, звернуся до Глобального парламенту з проханням, щоб перше для дiтей скасували. Як кричуще порушення прав людини.

Я задерла пiдборiддя, перекинувши склянку так, що ii край вперся менi помiж брiв i останнi краплi стекли до рота. Поклала назад i вже скочила на ковзалку, аж раптом Виховалька нагадала про прибрати зi столу. Нiби  я не знаю, що за Робом, не кажучи вже про маму й тата, прибирае вмонтований у стiл анiгiлятор.

Ну гаразд, менi не важко. Тiльки Лекторина й справдi не чекатиме.

Коли я примчала до учбовоi кiмнати, Лекторина, звiсно, уже завантажилася i саме говорила, якi сьогоднi будуть години: астрофiзика й генетика. Генетику я люблю, а з астрофiзикою в мене не дуже, шкода, що вона спочатку. Далька розповiдала, нiби в неi вдома можна перепрограмувати Лекторину на яку завгодно годину, але це вже точно брехня. Лекторина для всiх дiтей одна.

Я сiла за парту, увiмкнула персональчик i приготувалася вчитися.

Поруч iз Лекториною, на сусiднiй стiнi вмостилася Виховалька. Й ну дивитися, чи не задумаю я стиха запустити малювалку, бродилку чи, скажiмо, «Атаку гаугразьких смертовикiв» – адже Лекторина за всiма встежити не може, в неi й опцii такоi немае.

Роб якось сказав по секрету, що навчальна й педагогiчна програми легко конфлiктують, треба лише ледь-ледь змiнити налаштування, i Виховалька зависне. Але я жодного разу не намагалася. По-перше, так не можна.

А по-друге, Виховалька ж менi пояснюе, коли щось незрозумiло. Звiсно, Лекторина наприкiнцi кожноi години вiдповiдае на запитання, але тiльки на тi, що передбаченi в ii оперативному банку. Моiх там чомусь нiколи нема, i вона робить вигляд, нiби я нiчого не запитувала, аж образливо. Виховалька також не все знае, та вона принаймнi стараеться.

А в «смертовикiв» я взагалi не граю. Це Роб поставив. І воно саме запустилося.

Страшне бородате обличчя, перекреслене поперек носа темно-зеленою смугою.

З-за плеча визирае товстелезна цiвка якоiсь давньоi зброi. А позаду – страшнi, гострi, неначе драконовi зуби, що шматують нерiвними зигзагами монiтор…

Гори.

* * *

– А я щось маю, – пошепки сказала Далька.

– Покажи.

Далька зiгнулася над своiм умiщувачем i майже набрала код, та раптом пiдбiгли хлопчиська. Багато, цiлих трое. Щоб покликати до себе в гру. Знаемо ми iхнi iгри!

Із хлопцями краще взагалi не водитися. Вони дурнi.