Листи до полковника

А такого довгого листа тобi написала! А твоi листи всi короткi. Шкода.

Драго переказуе тобi вiтання. А я цiлую.

    Твоя Евiта.

    22.05.10

РОЗДІЛ ІІ

Панянки були переважно худi й довгоногi. Втiм, траплялися й порiвняно кругленькi, перетягнутi пасками, наче сосиски: цi перед зйомками затягували паски ще сильнiше i клялися: «Я схудну!». Напевне, хтось iз органiзаторiв не любить худеньких, iнакше пампушок вiдсiювали би ще на входi, бiля вагiв iз зростовимiрювачем i бадьорим голоском, який радив довгоногим чаплям звернути увагу на харчування.

Недовгоногим це не допомагало, i вони гуртом рюмсали у вестибулi.

Найстаршiй панянцi було рокiв п’ятнадцять. Однак усi вони старанно зображали досвiдченiсть i сексуальнiсть. У деяких виходило переконливо. У бiльшостi – смiшно. А на фото, чорт забирай, мало дивитися щонайменше гарно.

– Марь-Іванно! – гукнув пiд руку якийсь iдiот; вона зiпсувала кадр i сердито обернулася. – Вiтьок швейцарську бленду продае. Тобi не треба? Недорого.

– А пiшов ти! – повiдомила вона.

Панянки рушили нескiнченним потоком; кожнiй дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливi пози, одна з яких усе одно йшла котовi пiд хвiст, оскiльки треба було зняти портрет. Хотiлося палити. Хотiлося наклацати портретну галерею цих дуреп такими, якi вони е насправдi: наприклад, з риб’ячими фiзiономiями, увiткнутими в люстерка перед виходом на подiум. А тодi послати усiх на фiг.

Ага. І перебиватися випадковими гонорарами, на тлi яких дурна Толiкова iнтернет-контора – найстабiльнiше джерело прибутку.

Поки грант не скiнчиться.

– Перерва! – голосно крикнув хтось невидимий.

Панянка, чия черга крутитися перед фотографом як раз надiйшла, видала тихе виття, стрясаючи кулачками з кривавими нiгтями великих пальцiв назовнi. Так тобi й треба: Марiчка не втрималася й сфотографувала. А що, класний кадр, покажемо Толiку. Вiн поставить. І соплi розвiсить вiд захвату.

– Нi, Марiчко, справдi, – спритно пiдскочив iдiот. – Бленда – супер! В «Об’ективi» така знаеш на скiльки тягне?

Вона спромоглася на нього глянути i начебто впiзнала: кiлька разiв зустрiчалися на зiркових тусовках i пресухах.

Здаеться, вiн з якогось iлюстрованого журналу… дивно, адже там непогано платять. Мабуть, погнали.

– Чого ж собi не взяв? – поцiкавилась вона.

Вiн вишкiрився, поплескавши квадратову торбу на ремiнцi:

– Собi я нещодавно крутiшу взяв. Добре, ти думай, Махо, я Вiтьковi скажу, щоб трохи притримав. Пiшли курнемо.

– Пiшли.