Листи до полковника

 – Вам погано?

По радiо говорили вже про щось iнше. Новини спорту…

– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..

Вона дивилася поперед себе порожнiми очима, а фiзик все сипав пропозицiями:

– Швидше додому? Ми майже приiхали. Он та вежа за рогом, так?

Опритомнiла:

– Зупинiть. Я вийду тут.

– Ну що ви, я довезу до пiд’iзду… Ви образилися? Я не хотiв, слово честi… Вашi торби такi важезнi!

Ага, торби. Занести iх до хати i iхати. Нi, iхати треба негайно. Але ж не Лiмберговою автiвкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!.

.

А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радiо. Завтра дiзнаються всi, i вже байдуже. А сьогоднi розпитування Лiмберга можна просто iгнорувати. Вiн, дурник, довезе. І це головне.

…У пiд’iздi нiкого не було i вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному лiфтi, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; вiддиху iй завжди вистачало щонайбiльш до п’ятого, це якщо спокiйно йти. Але сьогоднi вона майже злетiла на восьмий.

Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, i в нiй встиг вибухнути страх: там, у квартирi, теж нiкого, тiльки папiрець i пломба на дверях, не встигла, не встигла!..

Раптом з дверей вийшла незнайома дiвуля в тертих джинсах i з величезним фотоапаратом на шиi. Затяглася, кинула недопалок i вiдразу потяглася по нову цигарку. Захотiлося ii прибити.

Замiсть цього запитала; голос лунав уривчасто пiсля бiганини сходами:

– Вiн… тiло ще не забрали?

– Не-а, – вiдказала дiвуля.

 – Не дозволяють чiпати. Якийсь головний мент нiяк не з’явиться. Всi нормальнi журналiсти розiйшлися, а моему чудику замандзюрилося взяти коментар…

Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокоi натоптали, смердiло тютюновим димом i чужими парфумами, з кухнi лунали якiсь голоси. Вона кинулася в його кiмнату, таку тiсну через книжковi полицi попiд усiма стiнами i величезний письмовий стiл, наскочила на рiжок дивана, зупинилася i, роздивляючись навсiбiч, нiяк не могла його знайти…

– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, пiдводячись з-за стола.

Вона спробувала зрозумiти, що вiн сказав. І раптом побачила.

Вiн скрутився в кутку крiсла, маленький, наче лiлiпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, i загострене пiдборiддя над лiловим комiрцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивованi очi – в стелю, нiби запитуючи когось там, нагорi. Чисто виголенi зморшкуватi щоки.