Листи до полковника

Я майже половину доклав своiх, iз тих, що в мене на мопед.

– На фiга?

Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.

– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже iнтимним. – Я тобi щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаеш, усi бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуеш?

У чому сила шiсток: iх зневажаеш, але слухаеш, нiкуди не дiнешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крiзь них:

– Давай.

– Отже, так, – заторохтiв Горобець. – Ми порадилися й вирiшили… Нiхто не йде. Ну й грошi, звичайно ж… шкода, що ти вже влетiв iз цим подарунком.

А повернути нiяк не можна?

– Почекай… Куди не йде?!

– До Єви. Їй самiй, мабуть, не до того, поховання завтра…

– Я перепитував, – роздiльно мовив Стар. – Вона нiчого не вiдмiняла. Вона на нас чекае.

– Та ну тебе, Стар… Якого хрiна? Їi все одно випруть зi школи, вона ж донька цього фашиста. На iспитi по-любе нiкого не завалить, буде тихше трави… так на фiга, питаеться, висуватися, лизати задницю старiй? Особисто я не по цих справах.

Не в кайф.

– Якого фашиста?..

Це все, на що його вистачило.

Стар слухав короткi гудки, геть не пам’ятаючи, чи вiн сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це мае значення? Тим бiльше, що Горобець зробив свою гарну пiдлабузницьку справу: повiдомив його. Стояв би, як iдiот, пiвгодини бiля метро… а пiслязавтра однокласники робили б однаковi козячi писки: «Сорi, Старе, я думав (-ла), ти в курсi». Безсовiсно списуючи в неi пiд носом, – «тихше води!» – i тiльки вiн один не смiв би пiдвести погляд вище вчительського столу…

І чия це, хотiв би вiн знати, iдея? Вiдкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любовi до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марiсабель – як завжди i скрiзь, через ревнощi? Вiд останнього припущення вiн почервонiв.

І впрiв; але все одно час пiд душ.

Якi все-таки козли! – Стар вилляв на плечi пiвбанки гелю й почав розмащувати його по грудях i пiд пахвами. З усього класу ранiше про Лiлового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт.

Та вiн iм глибоко байдужий, той полковник. Тут iнше. Просто в кайф почувати себе сильнiшим i крутiшим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкiсть. І вдесятеро кайфовiше – якщо перед ним, кимось, треба було пiслязавтра труситися зi шпорами пiд партою, але внаслiдок останнiх подiй вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Лiловий полковник… Вiн, Стар, знав.