Листи до полковника

– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проiхали.

Зависла мовчанка. Стар мiг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирiшила кинути слухавку й навiть пiднесла ii до апарата. Але потiм передумала.

– По-друге, – вона говорила дзвiнко, нiби падали металевi сльози, – я сьогоднi не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.

– Якi справи?

– У мене… у мене iспит пiслязавтра!.. Коротше, я не мушу нiчого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.

Стар прослухав кiльканадцять коротких гудкiв, знизав плечима.

Теж дурепа.

Знову вiдкрив хрестоматiю. Военний вiрш розлягся папером, безкiнечний, нiби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступноi сторiнки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував бiльше мужностi, нiж мав пiсля розмови з Дилдою. Іспит у неi!.. а в кого не iспит? Повний iдiотизм. Але Дилда принаймнi без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох iнших.

Вiн усе ще тримав у руках слухавку. До речi. Натиснув на важiль i, почувши довгий гудок, по пам’ятi вистукав номер Марiсабелi.

Пам’ять на цифри Стар мав добру, вiн запросто тримав у головi телефони мало не всього класу. Якби з вiршами було так само легко!..

– Драстуйте! Можна Марину? Запитуе староста класу.

Звичку солiдно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й вiдкривало серйозний кредит довiри з боку батькiв однокласникiв, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марiсабелi буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичевi, розповiдаючи, чому саме онуки немае вдома.

Стар пропускав ii слова повз вуха цiлими пачками, вишукуючи зачiпку для втечi вiд розмови: нiбито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевiзорi… й наплела ж Марiсабель своiй наiвнiй бабцi! Врештi-решт вiн зачепив лiвою рукою важiль. Справдi, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лiнii!

Бейсик, як повiдомила його мати, пiшов до iнтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому.

Ще кiлька номерiв узагалi не вiдповiдали; де той народ носить, нiби нiкому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.

– Старе? – в його голосi не було ентузiазму. – Привiт.

– Привiт. Зубриш?

– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?

– Збираемося бiля метро, у пiв на сьому, як домовлялися. І грошi прихопи.

– Якi грошi?

– Слухай, – теревенити з ним хотiлося не бiльше, нiж iз Дилдою чи бабцею Марiсабелi. – Не клей дурня.