Листи до полковника

І ледь не зiштовхнувся з мамою; в ii руках, затиснута мiж двома ганчiрками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, вiдступивши на крок:

– Сергiю!

– Я не хотiв. Попередила б, чи що.

– Мiг би обваритися! Це компот. Вiднеси на балкон. Тобi Катя телефонувала.

– Вже знаю, – вiн акуратно перехопив iз ii рук ганчiрки; праву долоню вiдразу ж обпекло крiзь витерту тканину. – Чорт! Навiщо я тобi рукавицi подарував?

– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.

– Їй треба, хай дзвонить.

Ти мене пропустиш чи як?

Мама вiдступилася, i Стар на простягнутих руках понiс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттево зiпсувала весь ефект вiд прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, залiземо ще раз. У дверях вiтальнi вiн обернувся:

– Випрасуй сорочку, мам! Чуеш?

Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконi, Стар пройшов до себе в кiмнату. Увiмкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стiнах зашурхотiли кутики плакатiв iз гравцями Ен-Бi-Ей, але прохолоднiше в тiсному тамбурi з вiкнами на сонце не стало.

Стар вилiз iз ногами на диван, що займав пiвкiмнати, i розкрив хрестоматiю. Вiрш про вiйну не викликав нiяких почуттiв, окрiм нудьги, – навiть здоровоi спортивноi злостi. А треба.

Не те щоб вiн хотiв вiдтягнути момент. Але, врештi-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав мiж корiнцями книжок i витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографiчною емблемою турфiрми: дракон на переливчастому гребенi хвилi.

Вiдкрив, провiв пальцями по рельефному паперовi з округлим i тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..

А бабки народ ще пiдзбирае. Куди вони подiнуться?

Зiтхнув i героiчно позирнув на перший чотиривiрш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.

А другий перебив телефонний дзвiнок.

– Дилда? – напiвзапитально, замiсть «алло», сказав Стар. І вгадав.

– Я тобi телефонувала, – у ii голосi, як завжди, тремтiла образа. Не на нього, а на життя. – Тобi мама казала?

– Нi, – збрехав вiн. – А що сталося?

– Та нi, нiчого. Просто, по-перше, ти маеш у зошитi по Лiмбергу про види аберацiй?

– У зошитi немае. Але в пiдручнику ж усе написано, вiн бiльше не запитае. А ти що, лiтературу вже вивчила?

– Звiсно. А ти ще нi? Маеш проблеми? Я взагалi-то могла б прийти й…

– А по-друге?

– Що? – не зрозумiла Дилда.