Листи до полковника

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительськiй, якi вона любить квiти.

…Вже на схiдцях вiн злякався. Що квiти не такi, ну що для неi, питаеться, якiсь там троянди? У неi в замку, напевне, пiдлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путiвка, та ще й в iдiотському слiпому конвертi, наче хабар… Головне, не забути висловити спiвчуття. Коли?! – вiдразу на порозi?.. Чи спочатку привiтати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Вiн вiдчував, що змок, що запах поту легко перемагае антиперспiрант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, бiгти в душ… Але палець уже сам по собi натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до вiдступу.

– Зараз! – притлумлений голос iз казкового замку з драконом.

Їi звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евiта.

Клацнув замок.

Гаряче повiтря iз запахом ванiлi. Жiнка в маленькому фартушку поверх чорноi сукнi. Щось в’язке й задушливе в горлi…

– Здрастуйте… Єво Миколаiвно.

– Старченко, – вона усмiхнулася сумно, наче вiдразу все зрозумiла. – Проходь.

Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякi дерева вже без листя. Вчора навiть комин затопили! Цiкаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в лiтнiй резиденцii все одно краще. Я б хотiла завжди там жити.

Сеньйор Рiчес замовив тобi новi пiдручники. Це добре, тому що старi ми вже пройшли. Цього року в нас гуманiтарний ухил. Менi подобаеться. Подбай, щоб i далi був гуманiтарний, я цю математику ненавиджу! А фiзику взагалi. З неi навiть пiдручникiв немае, тобто, всi вони неправильнi, каже сеньйор Рiчес.

Вiн задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здiбна учениця.

Щоправда, Вiлья смiявся. «Спробував би твiй сеньйор Рiчес так не сказати, знаеш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вiлья старший вiд мене на рiк. Його мама кастелянша у зимовому замковi. Ми товаришуемо.

Ти уявляеш, тут пiд пiвнiчною стiною вiдбивалка!!! Вiлья показав менi. Вiдбивалка – це… Ну, вона вiдбивае, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являеться зображення, просто з повiтря! Ми iх багато наробили, дуже смiшнi, особливо тi, де я з висунутим язиком.

Роза сказала: «Ти принцеса, тобi мае бути соромно». Але менi не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потiм. А так я б тобi надiслала на згадку.

Приiжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влiтку приiдеш? У лiтню резиденцiю, так? Тодi поки пиши довшi листи. Знаеш, Вiлья каже, що iх узагалi пишеш не ти. Бреше, еге?

    Твоя Евiта.

    21.02.