Листи до полковника

І вона вiдмовлялася розшифровувати цi погляди, намагаючись зосередитися на чомусь iншому, на важливому й головному; хоча б тепер…

Не виходило.

Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчi, що розпливався й змiнював колiр вiд спеки. Вiдблиски на складках лiловоi тканини, надто яскравоi й благенькоi, мабуть, пiсля хiмчистки. Бiлi рукавички; а це неправда. Бiлих рукавичок вiн нiколи не носив… нi в прямому, нi в переносному розумiннi. То й що?

А потiм була земля. Суха, проте липуча, вона нiяк не хотiла вiдставати вiд долонь.

Тi ж солдатики, попритулявши рушницi до огорожi сусiдньоi могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потiм, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що нiколи бiльше сюди не прийде. Навiщо?

Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо фееричнi громадяни пiдтримують новорiчний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повiтрi блиснув спалах, потiм згори посипалися, кружляючи, цiлком матерiальнi й вогненебезпечнi iскри.

Одна з них пропалила блузку на плечi, обпекла шкiру, й Ева зойкнула, а цивiл…

– У вас усе?

– Все, – пробелькотiла Андреева. Вiдмiнниця, золота медаль… для чистоi функцii це не аргумент. Вiдповiдала вона посередньо, на вiсiм-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:

– Коли i де вiдбулася прем’ера спектакля за п’есою Леонiда Ланового «Порох»?

Дiвчина приплющила очi пiд окулярами i, нiби читаючи з невидимого аркуша, вiдрапортувала:

– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року.

В театрi Сучасноi драми.

– Правильно. А як ви вважаете, чому герой п’еси зрадив свою наречену?

– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тодi знову iх почепила; за скельцями, наче дощ, зiбралися сльози. – Вiн ii… я думаю…

– Ви не читали, – пiдсумувала Ева. – А в пiдручнику цього немае. Вiсiм балiв. Можете йти.

Вiдмiнниця схлипнула, рвучко звелася на ноги, вхопила речi – на пiдлогу з гуркотом впала ii сумка i хрестоматiя з-пiд парти сусiда, – i вже у дверях встрягла довгим носом у декольте директриси.

З останньоi парти пiдхопився фiзик Лiмберг; та дарма, його нiхто не збирався отак просто вiдпускати. Директриса тримала паузу. Пiд ii поглядом чиновниця з районо нiяк не наважувалася перегорнути сторiнку.

Напевне, все це було смiшно. Ева глянула в список:

– Євстратова, тягнiть бiлет. Васильченко, я вас слухаю.

– Перерва! – пролунав гучний голос директриси.