Листи до полковника

Чи вони справдi потрапили до реального iнтернет-видання? – вона тодi ковзнула поглядом по заголовку веб-сторiнки, не читаючи, – та яка рiзниця. Пiдбити зграю десятикласникiв не пiти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсiм не важко проiнструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти рокiв…

Та невже вони зрежисували навiть iскру вiд салюта?

* * *

Дилда рюмсала вiдчайдушно й мовчки, не знiмаючи окулярiв: з-пiд оправи iз запрiлими скельцями блищали мокрi щоки й шморгав буряковий нiс.

Дивитися на неi було шкода. Навiть Вiдкривачцi.

– Не реви, – миролюбно сказав вiн, кладучи долоню iй на плече з висоти парапету. – До осенi вiзьмуть нормальну лiтераторку. І почапаемо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…

Дилду пересмикнуло – чи то вiд дотику, чи то вiд пропонованого синонiмiчного ряду; Вiдкривачка втратив рiвновагу, ледь не полетiв з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупi зi вчителькою, письменником Антоколовським та iншими класовими ворогами.

Потiм посунув Горобця, всiвся зручнiше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втiм, тут, на свiжому повiтрi, майже не вiдчувалося.

– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогоднi. Євi дехто популярно пояснить, наведуть певнi аргументи, i… – вiн багатозначно гигикнув. – А декому й без того свiтить гарантоване «дванадцять».

Дилда глянула на нього почервонiлими очима. Без окулярiв – окуляри вона протирала носовичком. Висякалась туди ж, клiпнула кiлька разiв i знову iх начепила.

Бейсик замовк, обернувшись до шкiльних дверей. До них звiдси було щонайменше десять крокiв, але iнтуiцiя його нiколи не пiдводила.

Дверi вiдчинилися повiльно, артистично, i в них з’явилася Марiсабель. Плавно, без поспiху, нi на кого не звертаючи уваги, попливла сходами вниз; еротизм ii рухiв геть перекреслював i картату спiдницю нижче колiн, i косичку за спиною, i вiдсутнiсть косметики. Бейсик присвиснув. Горобець та Вiдкривачка засовалися на парапетi. Дилда пчихнула.

– От западло, – мовила Марiсабель, зрiвнявшись iз групою.

 – Якби знала, пiшла б вiдповiдати першою. А тепер стирчи тут до другоi… Наче в мене своiх справ немае.

– Ти шо? – не зрозумiв Лисий. – Вона ж валила всiх!

– Начхати, – вiдгукнулася Марiсабель.

Загадковостi в ii голосi було не менше, анiж у Бейсика, а чарiвностi набагато бiльше. Назустрiч довгiй сигаретi, видобутiй зi скромного портфелика, заклацали запальнички. Дилда скривилася, але схлипувати припинила.