Листи до полковника

Та сперлася п’ятою точкою на пiдвiконня, схрестивши червоно-сiтчатi ноги; Вiдкривачка невимушено обiйняв ii за плечi, i його долоня була скинута звiдтiля так само невимушено, але твердо, швидким i вишуканим рухом. Дилда так не вмiла. Втiм, iй було й не треба.

– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.

Всi подивилися на Бейсика.

Лише Дилда не вiдводила погляду вiд Стара. І побачила, як на його сильнiй засмаглiй шиi стрибнув борлак вiд неконтрольованого ковтка. Бiльше нiхто не помiтив, навiть Марiсабель.

Хоча хто ii зна. Вона мала рецептори на всiх опуклих частинах тiла, як полюбляв казати Бейсик.

Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, нiби його все це зовсiм не стосуеться.

– Здаемо по двадцять, – промовив Стар.

– А не жирно? – вiдгукнувся Вiдкривачка.

– Еге-еге! – пiдхопив Горобець. – Може, хай iхня профспiлка здае? До чого тут ми?

Всi зашурхотiли, загомонiли, почали обурюватися. Вiдкривачка припалив нову самокрутку i з розрахунком пустив струмiнь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя.

Той скривився, помахав долонею. Фiзiономiя в нього була трохи спантеличена. Марiсабель знову пурхнула на пiдвiконня, грацiозно стусонувши лiктем Вiдкривачку. Поклала ногу на ногу й вiдразу ж помiняла ноги мiсцями. Горобець судомно засопiв; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда вiдвернулася.

– І для чого здаемо? – поцiкавилася Марiсабель. В ii нiжному голосi пролунало щонайменше з десяток сенсiв, один порочнiший за другий. Дилда розвернулася знову.

– На вiнок, – захихотiв Горобець.

Дилда й Марiсабель разом шикнули, а Вiдкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.

Стар знизав тренованими плечима:

– Я, начебто, всiм розповiдав. Гаразд, може хто не знае… По-моему, непогана iдея. В учительськiй кажуть, що Єва бозна-скiльки не була у Зрiзi, тож думаю, буде в тему подарувати iй путiвку на два тижнi, щоб вiдразу пiсля iспитiв. Наш у неi останнiй, я дiзнавався в учительськiй. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервiз чи там що. Кого не запитував, усi згоднi.

Але якщо когось жаба давить за двадцятку…

Вiн обвiв притихлу курилку поглядом з висоти своiх метра дев’яносто трьох, знову непомiтно ковтнув i додав:

– Зрештою, iй сорок. Не щодня таке.

Тиша пiд схiдцями стала щiльною, нiби клуби солодкуватого диму.

Бейсик вiдверто кайфував.

– Якщо я правильно оцiнюю ситуацiю, – нарештi спромiгся вiн, торкнувшись дамськоi сигарети за лапатим вухом, – серед нас е дуж-же малоiнформованi особистостi.