Проект «Міссурі»

У кабiнцi валялася обгортка вiн «Снiкерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано вiдступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стiни з рiзними написами. Столична дитина. Нiчого, я розумiю.

Ми пройшли через блок. На кухнi стирчав лише Женечка. Визирнув, привiтався до Влада й дивно якось глянув на мене; вiн взагалi дивний, хоча й сонечко. Бiля смiттепровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..

Моi дверi були зачиненi: йес! Тобто, я ще в тролейбусi згадала, що дiвки говорили про якусь екскурсiю пiсля пар – вони обидвi на однiй спецiалiзацii, соцiологiчки.

Отже це надовго. Прокрутила ключа й вiдчинила дверi: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…

– Хлопцi е? – запитав Владичок позад мене.

– Ага, – вiдповiв йому голос Женечки. – Вони там нову пiсню творять. А менi треба готуватися до семiнару…

Я обернулася й витрiщила баньки.

Владичок, мов нiчого не сталося, простягав менi сумку:

– Бувай, Наталко.

– Ти що ж, не зайдеш? – я зiтхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою нiжку в панчосi, – все це, звичайно, iгноруючи його руку з сумкою.

 – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.

І в той момент, як назло, розчинилися дверi чотириста п’ятоi. Напевне iм Женечка, гад, повiдомив.

– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.

І довелося взяти сумочку.

… А всi зошити в нiй були вкритi масними плямами: один пирiжок з «Макдональдса» випав зi своеi картонноi коробочки з намальованими вишнями.

Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пирiжок: гидота!.. може тому, що холодний.

Перевдяглася в тигровий халатик i вийшла на блок. У чотириста восьмiй було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упiймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятоi гримiло щось рiзноголосе й пiд гiтару. Бiдний Женечка. Але так йому й треба.

А Владичок ще пошкодуе.

Я без лiфту пiднялася на шостий поверх i постукала в шiстсот одинадцяту. У Вовчика сидiло двое хлопцiв, але, уздрiвши мене, вiн iх швиденько спровадив.

– Ну що, Натахо, знову сумуеш? – запитав Вовчик, спускаючи з моiх плечей комiр тигреняти й умiло розстiбуючи на спинi бюстгальтер.

Вовчик – сонечко. Шкода, що не мiсцевий.

ГЕОРГІЙ, 33 роки

Голос у слухавцi був хрипкий, подертий, мов шкiра:

– Менi дуже треба поговорити з тобою… Нi, телефоном – нiяк… Приiжджай… Дуже треба, розумiеш?..

В паузу втрутилася якась чужа розмова, тодi коротко писнуло: телефонували з автомата.