Проект «Міссурі»

Самi мiсцевi пiжони й дiвки-дурепи. А в тебе?

– Ми з Владом разом потрапили. Вiн класний хлопець, програмiст, вже працюе на однiй фiрмi… можуть же люди! І взагалi, народ просунутий. Мiськi… – вiн i не думав приховувати заздрiсть; стало навiть образливо – подивився б я на цих «мiських» з гiтарою в руках. Хто-хто, а Герка нiяк не був схожим на сiльського хлопця. Зрештою, у кожного своi заморочки.

– А як з дiвчатами? – поцiкавився я якомога незалежнiше.

Краем ока помiтив, що Жека демонстративно повернувся до своiх футболiстiв.

Ще й жiнконенависник; м-да, от так сусiдство. Що ж, не може ж щастити одразу й у всьому.

Герка присвиснув i пробiгся пальцями по грифу:

– Супер. Що не може не радувати!

Я був солiдарний з ним. Правда, в Марiiвцi у мене лишилося Велике Кохання, але, якщо врахувати, що воно було страшенно прошене навiть до поцiлункiв у пiд’iздi, то я не вiрив у наше спiльне майбутне. І взагалi, старi знайомства вiдбивають смак до нового життя; афоризм вийшов прикольний, я вирiшив його записати.

Хоча вже тодi знав, що забуду.

Та ще якраз у той момент у дверi постукали.

– Привiт, хлопцi, – у напiввiдкритi дверi зазирнув високий свiловолосий хлопчина. – Мене звуть Андрiем, будьмо знайомi. Тут на поверх вище йде вечiрка з приводу початку, приеднуйтеся! Там вже е публiка з вашого курсу. О, ви й гiтару маете, супер! Ходiмо!

Ми з Геркою перезирнулися, й вiн пiдскочив, наостанок бринькнувши струнами.

Лише Жека, незрозумiлий хлопець, буркнув, шнуруючи кросiвки:

– Не можу, менi треба в бiблiотеку.

Ми його не вмовляли.

* * *

– За нову хвилю «Мiссурi»! – сказав Андрiй. – Дзень!

Ми пiдняли пластиковi стаканчики i всi хором ревнули «дзень». Супер, менi сподобалося. Що «Мiссурi» – це законне прiзвисько МІІСУРО, я допер трохи пiзнiше. Теж супер.

На кухнi четвертого поверху зiбралося чоловiк двадцять, хтось притягнув стiльцi з кiмнат, хтось сидiв на столi, а дехто просто на пiдлозi.

Андрiй (без нього нiякоi вечiрки б не було, а навчався вiн на третьому курсi) розташувався на пiдвiконнi звiсивши ногу. Вiн обiймав дiвчину з довгою чорною косою. Дуже красиву, причому геть не попсово – це вiдразу впадало в око. Ще вона мала якесь непопсове iм’я: таке мало запам’ятатися раз i назавжди, а я чомусь одразу забув. Отакий я. Втiм, вона все одно Андрiева дiвчина.

Іншi дiвчата перед нею були нiщо.