Сходовий майданчик

Звичайно, я ставилася до цього з гумором i навiть намагалася опиратися – а потiм рахувала круглi синцi на зап’ястках. До того ж вiн вважав, що я не повинна ухилятися вiд прання його вiчно розкиданих по всiй кiмнатi шкарпеток, маю чистити його кроси, навiть мити станок для голiння… все це, звичайно, вже по тому, як я переiхала. Дурна. І ще цi вечори, довгi осiннi вечори в товариствi людини, що мае в лексиконi не бiльш як п’ятдесят слiв. Ось про це я i скажу Мартi. Ми виявилися занадто рiзними людьми, яких пов’язувало лише тiлесне бажання… Чорт, набридло, гидко.

За темним вiкном уже миготiли рiзнокольоровi вогнi мiських лiхтарiв i вiтрин. Я прилипла до скла, намагаючись вгледiти бодай якийсь орiентир – в гостях у Марти я була лише раз i то бозна коли, до того ж iз компанiею, що дае повне право не запам’ятовувати дорогу. Єдине, що я пам’ятала, – це кiнцеву зупинку. Будинок на розi, третiй поверх. Я глянула на годинник: одинадцята тридцять п’ять. Саме час для невимушеного дружнього вiзиту.

Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику i зупинився. Розкрилися дверi, люди косяком потяглися до виходу, я встала – i зiштовхнулася поглядом iз тим самим хлопцем, iз «Джiмом».

Вiн не пiдводився з мiсця i, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне задне вiкно, за яким було геть неможливо щось розгледiти, окрiм миготiння вiтрин i автомобiльних фар. Бруд, що в’iвся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотiлося. Але хлопець не пiдводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у свiтло-бузковому, i ми були останнiми людьми, що ще лишалися в салонi.

– Перепрошую, мiстер, – почала я, i вiн раптом рвучко повернувся до мене, наче почув пострiл. Очi в нього були такi ж зацьковано-вiдчайдушнi, як i в той момент, коли його хотiли викинути з автобуса. Я чомусь вiдчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пiзнiй вечiр i абсолютну абсурднiсть ситуацii, на того, хто був у цьому винен, i ще раз на себе… Знову захотiлося написати на склi «ненавиджу».

Я ввiчливо сказала:

– Дайте пройти.

Вiн мовчки дивився на мене впритул декiлька секунд – а потiм вимовив глухим, ледь чутним голосом:

– Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють.

Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевiльна. Я подала йому руку i сказала дуже по-дiловому:

– Гаразд, виходимо разом.

Ми вiдповiдальнi за тих, кого приручили. Сент-Екзюперi.

А добре дiло нiколи не проходить безкарно.