Сходовий майданчик

А чому б i нi, врештi-решт?

– Вибачте, Джiм не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мiй голос звучав м’яко, ледь не з материнськими iнтонацiями. – Знаете, ми гуляли в лiсi, а там такi яруги, i, уявляете, iх зовсiм не помiтно, доверху залитi водою i листя згори плавае. Коли Джим провалився, я навiть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляете? Я так боюся, тiльки б вiн не пiдхопив запалення легенiв, адже по саму шию, i крижана вода…

Варто тiльки почати варнякати всiлякi дурницi – далi вони варнякалися самi собою, а я з презирством спостерiгала, як злiсть i агресiя на тупих фiзiономiях трансформувалися у неприхований iнтерес до захоплюючого видовища.

Треба ж, цей брудний волоцюга i ця вродлива елегантна дiвчина iдуть разом, та й не волоцюга вiн зовсiм, ох, яке непорозумiння, а ми його ледь не… І хоч би один iдiот згадав, що я мало не з пiвгодини куняла тут бiля вiкна!

– Неодмiнно зварiть чаю з липою, – з виразом материнськоi турботи на повновидому обличчi вимовила жертва.

– І розiтрiть хлопця спиртом, ви чуете, молодий чоловiче, нехай вас натруть спиртом…

– А ви почекайте, доки пляма висохне, зiшкрябайте ii акуратно ножем, а тодi почистiть щiткою, – серйозно сказала я. – Навiть слiду не лишиться, обiцяю вам!

Автобус рушив, i пасажири розiйшлися по своiх мiсцях. Я теж сiла i, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джiма, тягнучи його на сидiння бiля себе. На цьому все мало скiнчитися.

Я спробувала вiдновити в пам’ятi свою романтичну iсторiю.

Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час вiн жодного разу не подарував менi квiтiв, навiть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, вiн носив мене на руках.

Отже, кожну суботу, якраз о третiй, я зупинялася перед дверима, оббитими шкiрою iз знайомим карбованим номером, i тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спiв, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких крокiв.

Дверi розкривалися, i з порога вiн пiдхоплював мене на руки, i я заплющувала очi, вiддавалася на волю його могутнiх рук…

Мiж iншим, так воно i було. Навiть нiчого не треба вигадувати – просто ненав’язливо забути про деякi речi. Наприклад, як, зголоднiвши, вiн хапав мене однiею рукою i нiс на кухню – на самому цiкавому мiсцi детективного фiльму. Або безцеремонно виносив мене за порiг кiмнати, коли хотiв на самотi дивитися змагання з регбi.