Сходовий майданчик

Розалiя завжди була вередливою iстотою, з цим вiн змирився апрiорi. Унiверситет вона кинула на другий день пiсля весiлля, присвятивши себе кар’ерi чоловiка, а його – виконанню всiх своiх бажань. Розалiя була вродлива, потiм стильна, потiм елегантна. За все життя вiн зрадив ii один раз, на виiзнiй конференцii, iз випадковою жiнкою, яку бiльше пiсля того не бачив. Розалiя нiколи про це не дiзналася. Вона померла у п’ятдесят три роки вiд запалення легенiв, i свiт не перевернувся.

Вiн перевернувся зараз.

Його колеги, унiверситетськi професори, запросто крутили романи iз студентками – йому це завжди здавалося диким, не вартим навiть презирства, залишаючись таким i пiсля смертi Розалii. І його пересiпнуло од думки, що подiбною ж пiдлою, низькою iнтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерiгачевi його велике кохання.

…Вона навiть не переступила порогу, навiть не одкрила повнiстю дверi, – iз прочиненого отвору бризнуло свiтло, i це була вона, слiпуча, сяюча.

Тоненька, наче зфокусований лiнзою промiнь, свiтла i чиста. Чудовi, нелюдськi очi, а волосся вона тодi зачесала гладенько, тiльки потiм вiн дiзнався, яке в неi розкiшне волосся… Потiм вiн дiзнався про неi все, що змiг. Потiм почалося, тiльки-но вона причинила дверi, прибрала слiпучий вузький просвiт, розчинилася, щезла.

Всi чомусь дзвiнко задеренчали келихами зi схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостовi… тому дурнуватому тостовi, що був виголошений бозна-коли.

І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате пiсля цього вiн змiг вiльно говорити i запитав у молодого веснянкуватого асистента:

– Хто це?

– Що? – той здивовано обернувся з набитим ротом. Мiж виголошеним тостом i дзвоном келихiв нiчого не трапилося, мiж цими двома подiями нiколи нiчого не вiдбуваеться. А втiм, професор мiг зацiкавитися ким завгодно, але ж звiдки йому, асистентовi, знати, ким саме?

Хлопець посмiхнувся i ввiчливо запитав несусвiтню дурницю:

– Ви про кого?

Захотiлося його вдарити.

Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зi столу чи роздушити скляний келих в руцi…

Вiн пояснив повiльно i докладно, немов диктував заповiт:

– Я запитав, чи не знаете ви, хто та дiвчина, яка щойно сюди заглядала?

Асистент знизав плечима:

– Студентка. Третiй курс або четвертий…

Повiтря пахло парфумами. Не ii.

Вiн почав з’являтися в унiверситетi щодня.