Сходовий майданчик

Вiн дивився, як вона входить у широкi склянi дверi, як бiжить сходами, як поглядае на великого настiнного годинника, спiзнюючись на лекцiю. Як теревенить з подругами, як смiеться, як зачiсуе довге волосся, як закривае очi, пiдставляючи обличчя сонцю на лавцi бiля унiверситету.

Їi звали Інга – iм’я для високоi блондинки, а вона була тендiтна, темноволоса, смаглява – i все одно дуже свiтла, сяюча. Вона вдягала бiлi i кремовi кольори, очi в неi були свiтлi i яскравi, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приiхала з далекоi провiнцii десь на пiвднi, наймала помешкання на трьох з подругами, весело пiдкорювала столицю, i звичайно ж, вона була закохана.

Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч iз нею. Недостойного. А втiм, нiхто не був би вартий ii, вiн сам також, бiльш за когось вiн сам, i вiн це розумiв.

Вiн кiлька разiв вiтався з нею, коли бачив у вестибюлi, i вона вiдповiдала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вiтання незнайомому викладачевi.

А вiн здивовано усвiдомлював, що навiть цього йому цiлком достатньо, щоб кiлька днiв почувати себе абсолютно щасливим.

Якось вiн заплатив за неi в унiверситетському буфетi.

Бiля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у свiтлому костюмi, з високою зачiскою, строга i зосереджена. Вiн пiдiйшов нечутно i тихо став за нею, але не наважився привiтатися. Інга стояла впiвоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиi в неi завивалися маленькi кучерики, що не вмiстилися у зачiску, зовсiм свiтлi, золотистi.

Вона замовила апельсиновий сiк i два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пiрнула всередину й затрималася там трохи довше, нiж потрiбно, а потiм виклала на стойку гребiнець, калькулятор, дзеркальце…

– Чорт!..

Вiддати все, що завгодно, – за те, щоб вона нiколи бiльше не казала «чорт», нiколи не супила брови, не шукала грошi в маленькiй сумочцi, нiколи, нiколи…

Вiн поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозумiле i стрiмко рушив геть – втеча, аж нiяк не iнакше.

Вiн чув за спиною голоси – продавщицi: «За вас заплатили, вiзьмiть же здачу!» – й Інги: «Нi, зачекайте, я зараз знайду!»

Вона наздогнала його у дверях буфета, ii сумочка була розкрита, i вiн точно знав, що на стойцi лишився не тiльки сiк з коржиками, а й гребiнець, i дзеркальце, i калькулятор…

– Навiщо ви це зробили?

Тому, що я люблю вас.

Тому, що я божевiльний стариган.

Тому, що нi на що iнше мене не вистачило.