Сходовий майданчик

Ну що ж, вiн спробував пiдiйти до цiеi проблеми як до головоломки – цiлими днями дивився в стелю, вишуковуючи у порожньому лабiринтi ниточку, за яку можна було б схопитися.

І знайшов.

Машина.

Хоча сама по собi машина теж нiчого не значила.

…Вiн рвучко перемкнув вимикач – туди-сюди – так жiнки намагаються повернути до життя зламаного телевiзора. Звичайно ж, нiчого не вiдбулося.

Глупа нiч. Треба лягати спати, а зранку якось спробувати не прокинутися. Тiльки ж не вийде, i першою думкою вранцi буде: крах, повний крах… А втiм, можна зранку перепаяти контакти – все ж вiдстрочка, безумовно, штучна, але вона вiддалить кiнець…

Інга, напевне, ще не лягла.

Молодi пiзно лягають. Можливо, вона зараз приймае ванну – пiниться шампунь, течуть шумливi струменi, i вона тихенько наспiвуе… а iз спальнi долинае роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»

І раптом мертва стрiлка рiзко сiпнулася догори, стрибнула на середину шкали i затанцювала там у неймовiрно швидкому ритмi, коливаючись мiж сусiднiми подiлками.

Вiн смикнувся, як в електрошоцi, але чомусь одразу не встав, вiн дивився на тремтливу стрiлку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсiм не мае значення, боже мiй, зовсiм не мае… кошмар, мара… Вiн повiльно вiдвiв очi в iнший бiк, наче позбуваючись гiпнозу, – i стрибнув, ринувся туди, де…

На сходовий майданчик.

І спершу вiн побачив – чiтко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у свiтлiй рукавичцi, зверх якоi срiблилася на середньому пальцi якоi тоненька каблучка.

А вказiвний натискав кнопку дзвоника, круглого рубiнового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотнi кiлометрiв звiдси, – i який був тут, за десять крокiв…

Вона ритмiчно тиснула на кнопку, вiдповiдi не було – й супилася, зводячи брови на перенiссi так само, як i тодi, в буфетi… Де б це зараз не вiдбувалося, – вона була сама, зовсiм сама, пiзньоi ночi на сходовому майданчику.

Вiн зробив кiлька крокiв уперед.

– Перепрошую, мiс… Інга? Добрий вечiр.

Я бачу, що ви… я хотiв би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе…

Я не впiзнавала його, впритул не впiзнавала i не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти менi зовсiм нiкуди, а цей сусiд навiть знав мое iм’я… Я бiльш-менш слiпучо посмiхнулася, кивнула йому й вiдповiла:

– Дякую.

РОЗДІЛ IV

У його квартирi було темнiше, анiж на сходах. Я спiткнулася на порозi – на праву, це на лихо, – i зачепила головою китайського дзвоника.