Сходовий майданчик

Два тижнi як з автосалону. Його перша машина. Їi придбання урочисто знаменувало початок зовсiм нового, iншого, справжнього життя, – перетвореного тепер у димнi уламки на нiчному шосе.

Садна на долонях болiли, вiн спробував витерти грязюку об кору дерева, – вiдчуття було таке, нiби шкiри на руках немае зовсiм. Мокрий i брудний одяг прилип до тiла. Раптом дав себе знати холод, пронизливий холод пiзнього жовтневого вечора. Треба було кудись iти. Зрештою, вони могли повернутися й обшукати лiс бiля дороги – якщо iм дiйсно потрiбне його життя.

А вiн уже вiрив, що воно iм потрiбно.

І вiн побрiв невiдомо куди, вiдхиляючи колючi гiлки й прикриваючи лiктем обличчя. Гiрше, нiж останнiй бездомний жебрак. А як все починалося… чорт забирай, усе це починалося дуже непогано!

Адже вiн не продавав душу дияволовi – хоча можливiсть була. Бiльшiсть приятелiв з тренажерного залу ходили в охоронцях у крутеликiв з тiньового бiзнесу, добре заробляли i недовго жили, – вiн дивився на таких iз спiвчуттям i категорично вiдмовлявся грати в цi iгри, коли йому пропонували.

Батько не для того вклав усi своi збереження у синове навчання в престижному коледжi, щоб вiн продавав своi м’язи на пiстолетне м’ясо. Правда, всi намагання продати розумну голову незмiнно завершувалися пiсля заповнення анкети словами: «Чекайте, вам перетелефонують». Вiн був уже готовий чесно визнати поразку i повернутися на щитi у рiдне провiнцiйне мiстечко, коли представник однiеi з численних вiдвiданих фiрм дiйсно зателефонував.

Але ж, боже мiй, чорт забирай, це була монолiтно-солiдна, абсолютно добропорядна, стара i надiйна компанiя!

– Грегорi? – запитала мiнiатюрна жiнка, глянувши в папери. – Сiдайте.

Їхнiй офiс був обставлений просто i практично, жодного натяку на розкiш, нiчого, що мало б вражати уяву. Легкi бiлi меблi, комп’ютери на столах, свiтло-сiрi шпалери i занавiски, ворсисте килимове покриття на пiдлозi. Кiлька графiчних картин на стiнi над низьким диваном i букетик конвалiй на столi у жiнки поруч з комп’ютером.

Тодi була весна…

– Мене звуть Ольга, я генеральний директор компанii, – промовила мiнiатюрна жiнка. – Ми з Полом ознайомилися з вашим резюме. Думаю, ви нас влаштовуете. Ви говорите французькою?

Вiн кивнув, i вона одразу ж запитала його щось по-французькому. Вiн уже не пам’ятав, що саме вона питала. Вiн взагалi не пам’ятав подробиць розмови – тiльки те, що це було швидко, по сутi, по-дiловому i в той же час досить людяно.