Чужі сни

Коли залишки пiрамiд i стiни остаточно зникли у вирi бульбашок, суспензii та пари, з дна провалу раптом шугонуло вогнем. Але не похмурим пурпуром розiгрiтоi до тисяч градусiв вулканiчноi магми, а неймовiрно яскравим, майже блакитного кольору сяйвом, яке миттево наповнило товщу води вiд дна до самоi поверхнi. Спалах був холодний (iнакше б, напевно, вiд такоi iнтенсивностi свiтлового потоку скипiв би весь свiтовий океан). Здавалося, нiчого яскравiшого в свiтi бути не може, але, як виявилося, може. Свiтло пульсувало – наро-стало, слабшало i знову набирало силу.

Безжальнi жорна жахливих, абсолютно недоступних для осмислення мас каменю, що наповзали один на одного, пережовували останки циклопiчноi споруди. Але ось краi провалу здибилися, загорнулися назовнi й раптом стрiмко пiшли на зближення, виштовхуючи геть воду, пару, чорну пiну остигаючоi магми, яка ще дихала жаром. У ту мить, коли трiщина зiмкнулася, свiтло, яке до того здавалося нестерпно яскравим, спалахнуло з потроеною силою. Океан на сотнi миль навколо осяявся блакитним, яке переходило в бiле неприродне сяйво. Освiтилися води, хвилi, хмари, що нависли над бiлими пiнними гребенями. Потоки свiтла пронизали й океанську товщу, i напоене вологою штормове повiтря: блискавки розчинились у цьому сяйвi безслiдно.

Здавалося, весь свiт – знизу i до самих зiрок – був залитий цим сяйвом.

Рибалки прокинулися вiд того, що навколо них гула i пузирилася вода.

– Єзус! – пробурмотiв один iз них, лiтнiй великий чолов’яга з поiденим вiспинами обличчям i рiдким сивим волоссям пiд старим солом’яним капелюхом, протираючи очi.

– Єзус i Санта Марiя! Що це, Христа ради!

Якiрний кiнець на кормi заскрипiв i лопнув зi звуком струни, що розiрвалася. Баркас почало кренити на нiс i лiвий борт: переднiй якiр тримав мiцно, погрожуючи перекинути човен.

– Мiгеле! – крикнув другий рибалка. Вiн був молодший, кремезний, широкий i дуже смаглявий – явно з домiшкою iндiанськоi кровi. – Рiж, Мiгеле!

Лiтнiй, розводячи ноги крабом, кинувся до носового кiнця, на ходу зубами розкриваючи наваху, але рiзонути канат не встиг.

Ви-рвавши скобу, за яку був прив’язаний, кiнець ковзнув за борт й одразу ж зник у глибинi.

– Диявол! – вилаявся Мiгель.

Втратити два якорi за кiлька хвилин – от же ж невдача!

Вiн озирнувся i завмер, у жаху розкривши рота.

Було темно, як бувае темно вночi у тропiках – розцяцьковане мiрiадами зiрок небо, срiблястий, плиткий океан, але все, що поблизу, ховаеться у глибокiй, вiдчуванiй темрявi.