Чужі сни

Вiн провiв долонею по макiвцi, немов пригладжуючи неiснуюче волосся.

– Сiдай! Вибач, що споганили вихiднi.

Як усякий хороший оперативник, Кiра була трошки емпатом – Олексiй здавався напруженим, не злим, але дуже зiбраним, зосередженим. Значить, часу реально мало. Кiрсанов нечасто б’е у дзвони, не маючи на те вагомих причин.

– Усе гаразд, – повторила Кiра вже всоте за день. – Іще когось чекаемо чи я можу вдягатися?

– Чекаемо, але пiзнiше, – вiдповiв Кiрсанов. – Хвилин так за десять.

На кiльцевiй iз заходу замети, розгрiбають… Сiдай, Кiро Олегiвно, i видихни. Точка входу через, – вiн подивився на годинник, – сорок чотири хвилини. Так що час е. Сама ти сьогоднi не пiдеш. Чаю хочеш?

– Турбуешся? – посмiхнулася Давидова, влаштовуючись у крiслi. Крiсло було терте, м’яке, з трохи продавленим сидiнням. Затишне, але не домашне. Вiд нього пахло казенним. Тут вiд усього пахло казенним, навiть вiд Кiрсанова. Хоча вiн був нiчого собi чолов’яга.

Правильний, жорсткий, але й з бажанням iнодi пофiлософствувати – такий собi казармовий мислитель.

– Аякже! – Олексiй Гаврилович знизав плечима. – Дивно, якби я не турбувався про свого джампера. Тим бiльше, про такого, як ти, Кiро.

Вiн клацнув кнопкою електрочайника, i нагрiвач запрацював: пiд бiлою пластиковою кришкою замерехтiв червоний вогник. Ледь чутно завирувала вода.

– Невже? Так у тебе зараз пiвсотнi дiючих джамперiв, Кiрсанов. Чим же я така особлива?

– Дев’яносто шостий стрибок, – Кiрсанов не звернув нiякоi уваги на ii iронiю.

– Сотня без чотирьох. За двадцять рокiв з моменту вiдкриття стрибкiв тих, хто переступив за сотню, можна порахувати на пальцях. Причому на пальцях однiеi руки. А раптом усе? Скiнчилася батарейка? Саме сьогоднi, зараз – раз! – i скiнчилася. Не страшно, га?

Давидова подивилася на нього i заперечно похитала головою:

– Не страшно.

– А менi – страшно. Я щоразу, коли пiдписую тобi джамп, про це думаю.

І боюся. За тебе боюся. За хлопцiв боюся. З мене за припустимi втрати нiхто не спитае. Але, Кiро, я хочу, щоб тобi було страшно. Щоб ти вчасно зупинилася.

– Менi не страшно, – повторила Кiра вперто. – Щось ти, Олексiю Гавриловичу, не те кажеш. Ти ж маеш мене пiдбадьорювати, твердити, що в мене попереду вiчнiсть. Менi ж за три чвертi години стрибати невiдь-куди, душогубством займатися, наш хворий свiт рятувати.