Чужі сни

А ти мiй бойовий дух пiдриваеш… Менi треба про обов’язок мiркувати, про виконання завдання, про повернення, кiнець кiнцем! А про те, що кожен стрибок може мене вбити, менi згадувати нi до чого!

Вiн узяв закипiлий чайник, налив у кухлики окрiп i щедро сипонув туди чайного концентрату. Вода миттево забарвилась у густий коричнево-золотий колiр, i по кiмнатi вiйнуло сильним квiтковим ароматом. Кiра знала, що смак цього пиття куди гiрший запаху, але все-таки iз задоволенням узяла в долонi гарячу посудину й обережно надпила, ледь торкаючись губами трохи вищербленого краю.

Кiрсанов теж сьорбнув iз кухлика, злегка обпiкся, чмокнув невдоволено губами i, сiвши у свое крiсло, запитав:

– Нi до чого, значить? І ти про це зовсiм не думаеш? Ти вже пiдiйшла до сотнi, а це на сьогоднi рекорд! І рекорд не спортивний, вiд тебе i твого вмiння не залежить. Просто так вийшло. Джампер, що дожив до сотнi, – це кунштюк, його б у Кунсткамерi показувати, цього джампера… За незвичайнi властивостi органiзму.

– Так останнiм мiг бути будь-який зi стрибкiв, – сказала Кiра.

– І п’ятий, i десятий, i 66-й! Ти ж знаеш – заздалегiдь нiхто й нiчого не вiдчувае. Не можна передбачити, коли скiнчиться батарейка, i може, це й непогано – просто в якусь мить погасять свiтло… І на цьому все…

Кiрсанов помовчав трохи, зморщив нiс i, дивно вiдставивши мiзинець, почухав ним брову.

– Як це манiрно, Давидова. Щоб не сказати, як нерозумно. Проте перешкодити тобi я не можу. Джампери – вони витратний матерiал. Ти вже вибач, що менi захотiлось, аби ти жила далi.

Не маю я рацii. Менi треба твiй бойовий дух пiднiмати, чи не так?

– Чого ти злишся, Олексiю? – сказала Кiра неголосно. – Ти спитав – я вiдповiла. Ти мене з лiжка витягнув. Із тепла, вiд пляшки вина, вiд чоловiка. Я приiхала не тому, що хотiла. А тому, що – треба! Я знаю, що це треба. Ти знаеш, що це треба. Можливо, саме сьогоднi нам вдасться повернути собi наш старий свiт. Ми ж для цього працюемо, чи не так, Кiрсанов? У це вiримо?

– Ти смiливiша за мене, Давидова.

– Дурницi, – сказала Кiра. – Я не знаю, що страшнiше: йти в джамп чи чекати, коли повернуться тi, кого ти туди вiдправляеш. Я б iз тобою не помiнялася.

– Нiхто б зi мною не помiнявся, – Кiрсанов пiдвiв на неi погляд (погляд, ще хвилину тому розгублений, шукаючий, змiнився, став звичним – розважливим, жорстким, немов останнi кiлька фраз виморозили з нього всi емоцii) i посмiхнувся. – Облиш надiю, всяк, хто тут сидить… Ти – кругом права.