Чужі сни

Моя лямка – менi й тягнути. Знаеш, Кiро, була така легенда у грекiв про перевiзника Харона. Робота у нього була на вигляд проста – возив народ iз одного берега рiчки на другий. В один кiнець. Тiльки ось два береги – це берег живих i берег царства мертвих. А рiчка, що мiж ними тече, – Стiкс, рiчка забуття. І вiн плавае вiчно туди-сюди, туди-сюди. І йому не пристати – нi до живих, нi до померлих. У лихолiттi…

Олексiй Гаврилович повiв плечима, немов щулячись вiд холоду, i вiв далi:

– Таку роботку можна отримати тiльки за грiхи, причому за грiхи тяжкi – й нiяк не iнакше.

– Я знаю, хто такий Харон…

– Хто б сумнiвався!

– Це не ти.

– Ну звичайно! Який iз мене перевiзник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навiть не оперативник. Ти пробач менi, бiльше я тебе дiставати не буду. Ти дiвчинка доросла, знаеш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогоднi поведеш групу…

– Свою? – перебила Кiра.

– Свою, – заспокоiв ii Кiрсанов. – Андрон, Рiч, Сипуха. Тiльки без Котлетки пiдете.

Вона другу добу в iзоляторi: вiрус. Температура пiд сорок. Рветься в бiй, але слабка, як ведмiдь навеснi. З тобою пiдуть тiльки четверо…

– Хтось iз твоiх людей?

Кiрсанов зiтхнув, передбачаючи реакцiю.

– Стрибунець iз тобою пiде.

Давидова скривилась, як вiд зубного болю.

– Це ти даремно! Вiн знаеш як стрiляе? Просто звiр!

– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кiра. – Ти даеш менi в п’ятiрку необстрiляного курсанта. Спасибi тобi, Гавриловичу!

– Будь ласка, – вiдрiзав Кiрсанов i насупився, вiд чого шкiра на його головi загорбкувалася iще бiльше.

– Ось ти його й обстрiляеш. Чи менi його треба з iншими новачками у м’ясорубку посилати? Вiн не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тiльки досвiду немае. Пiде з тобою.

– Проiхали. Вибач, Кiрсанов, я не права.

– Я знаю, – кивнув Олексiй Гаврилович, збиваючи тон. Вiн пiдвiвся, i Кiра укотре подивувалася з його зросту i зовнiшньоi незграбностi. – Дивись.

Вiн розгорнув на оперативному екранi карту.

– Знайоме мiсто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?

Вона простягла руку i перетворила зображення на тривимiрне. – Точно, Будапешт. Свiт Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падае. Я тобi навiть трохи заздрю. – Кiрсанов рухнув кистю, i частина карти запульсувала, висуваючись на переднiй план. – Це зона ймовiрностi. Запасу часу не буде. Пiвгодини – це пiвгодини, не сорок i навiть не тридцять сiм.