Чужі сни

Вiн закрутив головою у пошуках цiлi, намагаючись охопити поглядом якомога бiльше людей, якi йшли повз нього.

Свiт Зеро. Будапешт. Угорщина.

Жовтень

Джамп у Кiри вийшов жорсткий.

Носiй нiсся по набережнiй на роликових ковзанах, спритно лавiруючи помiж перехожими, i в момент переходу, коли притомнiсть покинула його, впав на бетонну плитку, проiхавшись по нiй плечем i щокою.

Падала на землю, здираючи шкiру об шорсткий камiнь, росла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, а хвиля болю накрила вже не ii, а Кiру, яка надiла нове тiло.

Було дуже боляче. Горiв розбитий лiкоть i пекло подряпану вилицю. Кiра на мить втратила зв’язок iз реальнiстю – свiт навколо поплив, закружляв, став нечiтким – i застогнала, вiдчуваючи, як ii пiднiмають iз тротуару чиiсь сильнi руки. Вона чула голоси чужою мовою – цi люди явно зверталися до неi, iнтонацii були тривожнi, вони чекали вiдповiдi, а Давидова тiльки хитала головою. Навколишнiй свiт не бажав приходити в норму – джамп сам по собi може викликати розлади вестибулярного апарату, а якщо пiсля стрибка прикластися головою об брукiвку, то ефект виходить просто приголомшливий.

З рожево-жовтого туману випливло чоловiче обличчя у безглуздих рогових окулярах. Обличчя ворушило губами, товстi щоки трусились, i голос звучав, як потойбiчний – низький, спотворений.

– Кiiiiiiiро… Кiiiiiiiро…

Якого бiса? Вiн гукае мене по iменi, але в цьому свiтi у мене немае iменi – я його не знаю! Ох, як боляче!

Давидова заплющила очi щосили, i це, хоч як дивно, допомогло.

А ще за мить вiн набув кольору.

Навколо були люди. Багато людей, зiбраних ii падiнням i наступною метушнею. Усi вони кололи ii поглядами, затуляли небо…

– Кiро, це ти? – запитав iще раз по-росiйськи товстун-очкарик. Насправдi у нього був не бас, а злегка деренчливий баритон, – не скажеш, що надто приемний. – Жером! Жером! Не смикайся ти! Кiро? Ти чуеш мене?

Вона не одразу зрозумiла, що це хтось iз групи.

Вiн сказав пароль. Вона мусила вiдповiсти.

– Андрон? – прошепотiла вона ледь чутно. – Вiдгук – капiж! Капiж!

І чоловiк розплився в усмiшцi.

– От i добре! От i здорово! Тiльки я не Андрон… Я – Рiч, Кiро. Рiч. Пощастило менi з тiльцем цього разу! Встати можеш?

Кiра ствердно кивнула.

– Я одразу зрозумiв, що це ти падаеш. Мене самого ледь не поламало об лавку.