Чужі сни

Вiд цiеi роботи залежить життя його свiту – не однiеi невiдомоi йому особи жiночоi статi, а мiльйонiв людей. Його свiт поставив усе на перемогу, i якщо для досягнення мети треба буде вбивати – вiн убиватиме. Обiрвати джгут, змiнити ймовiрнiсть. Усе iнше не важливо.

На набережнiй Дунаю зiбралося повно народу. Тут завжди вирував багатолюдний натовп, а в теплi осiннi днi – особливо. Туристи й мiсцевi роззяви, вуличнi торговцi, музиканти, люди похилого вiку, якi мрiють посидiти на лавочках та погрiти старi кiстки, молодi мами з колясками, спритнi пiдлiтки на роликах – кого тут тiльки не було! Тисячi голосiв зливалися в один низький хвилюючий звук, вiд якого трохи свербiли зуби – немов у повiтрi над набережною завис величезний працюючий трансформатор i гудiв, гудiв, гудiв… І в цiй мiшанинi осiб, в цiй людськiй кашi, що безсистемно перетiкае вiд ларка до ларка, Давидов мав знайти свою мету.

Знайти i знищити.

Ця набережна, люди, звуки живого величезного мiста i навiть легкий подих прохолоди вiд закутоi в бетон i гранiт рiчки нагадували давно зниклий свiт, що залишився в пам’ятi з дитячих рокiв.

І ця майже абсолютна подiбнiсть не тiшила. Щоразу, потрапляючи в Зеро, Давидов переживав не мисливський азарт, не збудження перед черговою акцiею i не полегшення пiсля чергового вдалого джампа. Вiн вiдчував гостру та болючу, як укол циганськоi голки, тугу. Фантомний бiль. Ностальгiю за свiтом, в якому сонце було ласкавим i дiти iнодi гралися в снiжки. Свiтом, який багато рокiв тому зник. Згорiв у променях збожеволiлого свiтила. І саме ця туга змушувала його робити те, що слiд, хоч яким би страшним було те, що вiн робив. Інакше той свiт не повернути. Нiколи. А Кирило хотiв його повернути. Нехай iз суто егоiстичних мiркувань, але хотiв.

Люди, обличчя, люди, обличчя…

Вiн гарячково вдивлявся у перехожих, у тих, хто сидiв на лавах, у тих, хто стояв бiля парапетiв.

Дiвчина з рукою на перев’язi. Чоловiк.

Дитина.

Десь у цiй же юрбi рухалися хлопцi з його групи. Вiн не мiг упiзнати своiх – зараз у них були чужi обличчя, чужi тiла, але Давидов був упевнений, що вони тут, у радiусi кiлькох сотень метрiв вiд нього.

Усi четверо перебувають поруч. Ідуть, прочiсуючи натовп очима. Ще хвилина, двi, п’ять – i вiн побачить хоча б декiлькох iз них. А можливо, що й не побачить – поставлене перед групою завдання з кожною секундою ставало все бiльш i бiльш нереальним.

Хотiлося закричати. А ще краще – вистрiлити в повiтря. Перше марно, друге неможливо.