Чужі сни

Одних ви будете читати, навiть якщо вони напишуть телефонний довiдник, а iнших не будете, хоч що б вони написали. Первинно читач вибирае не жанр, а оповiдача. От i все. Я вiдповiв на ваше запитання?

Журналiстка ствердно кивнула.

Денисов подивився на годинник.

– Панове i панi, я дуже радий був би розмовляти з вами iще кiлька годин, але – на жаль… Моя дружина, – вiн помахав рукою Каринi, що сидiла одразу за журналiстськими крiслами, i вона всмiхнулася йому у вiдповiдь, – уже поглядае на мене з нетерпiнням.

По залi пробiг смiшок.

– Тому дуже вас прошу – останнi два запитання i починайте пiдходити за автографами. Добре?

Публiка загула – тихенько, як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився дiставати iз сумок уже купленi томи.

– Денисе Миколайовичу!

Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим вiдлунням, голосу – той стояв трохи осторонь вiд журналiстiв, якi юрмилися у правому кутку.

Чоловiк рокiв сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з рiзкими складками уздовж носа, пiдборiддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розрiз. Глибоко посадженi очi – темнi, уважнi. Чоловiк повiв головою так, нiби йому заважав тугий комiр (як капiтан Овечкiн iз «Невловимих»), i пригладив долонею i без того гладеньке, зачесане назад волосся.

– Так, слухаю вас…

Не журналiст, вiдзначив про себе Денис. Нi бейджика, нi нахабства у поглядi. Читач. Будемо сподiватися, вдячний.

– Скажiть, Денисе Миколайовичу, чи вважаете ви, що письменник у деякому сенсi е не тiльки дзеркалом, що вiдображае реальнiсть, а й…

Гладковолосий пошукав слово i раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чiтко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публiку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволi повернулися до промовця.

– …а й, – повторив той, – творцем цiеi самоi реальностi?

– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумiннi – творцем? Для читачiв?

– Нi, нi! Що ви! – заперечив чоловiк i знову смикнув шиею.

Нiякого тугого комiра на ньому не було – вiльна водолазка, спортивний пiджак.

– Із читачами якраз усе зрозумiло! Я говорю про справжню реальнiсть. Сьогоднi на сьогоднi.