Чужі сни

Чи думаете ви, що вашi книжки, вашi думки, вашi слова змiнюють свiт, в якому ви живете? Ми всi живемо?

– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозумiти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Вiн, звичайно… У довготривалiй перспективi кожна бiльш-менш талановито написана книга впливае на людей, подii, а значить, впливае на свiт…

– Це надто загально, – сказав чоловiк i посмiхнувся.

Якщо судити з усмiшки (а Давидов в усмiшках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав вiдповiдь на поставлене запитання.

Дивний тип.

Давидов знизав плечима.

– Радий би вiдповiсти конкретнiше, але не можу. Письменник – не демiург. Письменник – точно така ж людина, як усi iншi.

Чоловiк похитав головою.

– Не зовсiм.

– Повiрте менi, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плотi й кровi. З такими ж турботами. З такими ж бiдами та радощами. Можливо, бiльш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрiсний, але це не корiннi вiдмiнностi.

Усi люди такi бiльшою чи меншою мiрою. Ми так само вболiваемо, так само страждаемо, так само любимо. Бiльше того, в тi хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаемо по клавiатурi комп’ютера, ми зовсiм нiчим не вiдрiзняемося вiд будь-кого, хто сидить у цьому залi. Писати книги – це просто така робота. Письменник пише лiтери на паперi, видавець цi лiтери продае – ось i все. Чиста комерцiя, як модно тепер говорити…

Гладковолосий знову похитав головою. Посмiшки на його обличчi вже не було.

– Все значно складнiше, Денисе Миколайовичу. Все значно складнiше.

Давидов знайшов очима дружину – Карина хмурилась, уважно розглядаючи гостя. Хоч як дивно, всi на стендi прислухалися до слiв цього незнайомця з сухим, немов вирiзаним зi свiтлоi деревини, обличчям.

Навiть ця сволота Кротов.

Ось вiн сидить i шкiриться… Чекае, поки все закiнчиться, щоб написати кiлька колючих, повних сарказму та неприязнi фраз у своiй колонцi.

Давидов повернувся до гладковолосого, але того вже не було бiля стенду – напевно, знайшов собi цiкавiшого спiврозмовника.

– Нумо, – сказав Давидов, чомусь вiдчуваючи полегшення, немов пiсля небезпеки, яка щойно щасливо минула, – приступимо! За почерк – вибачте заради Бога! Не повiрите, я абсолютно вiдвик писати рукою! Справдi, я не кокетую…

Вiн зняв ковпачок зi старовинноi паркерiвськоi ручки, подарованоi йому батьком на тридцятирiччя.

Борт аеробуса А-320.