Кращий вік для смерті

– Нехай чеше звiдси! Нехай уйо…уе!

Книжник вiдчув руку Облома на своему загривку, i його, немов цуценя, за комiр потягли крiзь натовп горлопанистих одноплемiнникiв, абсолютно чужих йому, хоч i знайомих iз самого дитинства.

На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотiли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче i так принизливо, що Книжник ледь не завив вiд образи.

Облом i Нога тягли Книжника до огорожi, а натовп накочувався слiдом. Не одноплемiнники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкiренi роти, кричали бебики й радiснi кiди, якi бiгли поруч i жбурляли в Тiма все, що потрапило пiд руку.

Одна з кинутих гiлок вдарила в плече Ноги, i вiн заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, i кiди кинулися врозтiч iз реготом i вереском.

Книжник перестав чинити опiр – тiльки перебирав ногами. Цi двое з радiстю переламали б йому кiстки на прощання. Знерухомлений, вiн навряд чи доживе до ранку. Лiс безжалiсний, вiн не любить слабакiв.

Останню думку Тiм пiймав уже в повiтрi.

Облом метнув його, як камiнь, викидаючи з Парку, iз племенi i з життя водночас.

Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

Плем’я дивилося на нього з-за спин вождiв, кiди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойнi жести.

Зрештою Облом пiдняв руку, i всi замовкли.

– Ти бiльше не наша плоть i кров… – промовив вiн формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племенi. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, i вiн не буде покараний.

Ти бiльше не iси з нами. Ти бiльше не п’еш iз нами. Твiй будинок не тут. Іди геть i здохни першим!

Книжник хотiв повернути Облому прокляття, але голос йому не пiдкорився, i вiн лише щось прогарчав – так кашляе розсерджена лисиця.

Нога у вiдповiдь показав йому середнiй палець, заiржав i зник у натовпi. За ним подався Облом, i за кiлька хвилин бiля зруйнованоi огорожi нiкого вже не було.

Тiм залишився один.

Вiн був неозброений, хоча з його талантами зброя годилася скорiше для самозаспокоення, легко одягнений, позбавлений елементарного, i що найголовнiше – там, за парканом, залишилися його книжки, якi тепер зовсiм не його.

Сонце падало за зелену стiну лiсу, насувалася нiч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпецi й теплi. Кожен знайде собi нору – i люди, i звiрi. А йому треба пережити години темряви в хащi, яка лякала до смертi. Без надii на порятунок i притулок.