Кращий вік для смерті

Іще вода була в Банцi, але пахла вона iнакше, старим болотом: за зиму i весну туди стiкало кiлька тонн, у липнi вода зацвiтала пишною салатовою пiною, i тiльки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кiркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’i нiхто не лiз, та й пахло звiдти так, що хоч бiжи i ховайся…

Болота вважалися мiсцем згубним, туди нiхто з племенi не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, нiхто доладу пояснити не мiг.

Говорили – мертвих. Але мертвi – вони мертвi i е. Чого iх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебикiв, щоб до Болiт не бiгали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (i це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, i це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурiй смердючiй рiдинi, i блукали помiж обдертих, вiчно мокрих стовбурiв дивнi тьмянi вогники, якi раптово спалахували зеленим.

Померлих це нiяк не стосувалося, але лякало дуже.

Бiлка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, i йому доводилося пiдлаштовуватися пiд ii темп, а це виявилося непросто.

Тiм ходити лiсом не вмiв, не тiльки безшумно – узагалi не вмiв, i вже через чверть години сопiв, нiби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипiв вiн, розмазуючи на лобi гарячий пiт.

Бiлка озирнулася й похитала головою.

Їi приручений звiр уже не сидiв у каптурi худi, а бадьоро стрибав деревами обабiч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справдi недалеко, але тодi, коли Бiлка ковзнула всередину густо зарослоi плющем металевоi конструкцii, перед очима Тiма вже кружляли чорнi цятки.

За щiльною завiсою листя сутенiло i було холодно.

– Стояти! – наказала Бiлка, не пiдвищуючи голосу.

Тiм завмер, витираючи рясний пiт на обличчi.

Дiвчина опустилася на одне колiно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, i Книжник здогадався, що вона знiмае розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав вiн.

Бiлка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тiм боком прослизнув повз неi.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник iшов першим i уважно дивився собi пiд ноги.

– Лiворуч, – наказала Бiлка.

Вiн повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберiгала тут деякi запаси – пом’ятий металевий бiдон, кiлька ящикiв iз казна-чим.

– Сiдай.