Кращий вік для смерті

Я вже думав, що помру сьогоднi на самотi, але моя стара знайома Бiлка врятувала мене вiд нiчних жахiв i навiть нагодувала…

Бiлка фиркнула.

– І це комусь цiкаво?

– Ранiше люди читали книжки.

– Свiт, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Вiн помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тiльки перестали писати, але це ще не кiнець…

– І ти намагався пояснити це Нозi? – запитала Бiлка. – Тодi зрозумiло, чому вiн тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Вiн допоможе нам знайти мiсце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Бiлка, чiтко вiддiляючи слово вiд слова. – Нещадний не мiг народитися i не може померти. Нещадний з’iдае наше життя, але вiн не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки вiн народився, хоч i не так, як людина, – пояснив Тiм терпляче. – Цей щоденник… Розумiеш… Я знаю, у це важко повiрити, але… Як би пояснити так, щоб ти повiрила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дiвчинки, батько якоi створив Нещадного… Дочки чоловiка, який убив старий свiт.

Вiн замовк, дивлячись на Бiлку.

Очi Тiма вже звикли до напiвтемряви, i вiн розгледiв, як iз каптура ii худi за ним спостерiгае ручна бiлка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя ii господинi майже нiчого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Вiд неi е лiки. Якщо ми правильно прочитаемо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повиннi повернутися в Парк i забрати все, що потрiбно, з Бiблiотеки.

– Вночi, – сказала Бiлка.

– Що вночi? – перепитав Тiм.

– Ми повернемося в Парк вночi, Книжнику. Поки ти можеш подрiмати.

– Ти менi повiрила? – Тiм заусмiхався безглуздою щасливою усмiшкою, очi смiшно зiжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що iнодi народжувалися в Парковому племенi – пласколицi та вузькоокi. Якщо вони не починали говорити до двох рокiв, то за Законом племенi iх належало вбити, але нинiшнi вождi вирiшили не чекати два роки: щойно шаман пiдтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслiдно.

Бiлка рухалася стрiмко: мить – i перед носом Книжника з’явилася ii права рука з рисками рiчних позначок на передплiччi.

Обличчя Бiлки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навiть якщо я не вiрю жодному твоему слову… Ти ж умiеш рахувати? Так?

– Так.

– Скiльки рокiв у мене на руцi?

Шкiра у Бiлки була, як у всiх рудих – свiтла, з розсипом блiдих веснянок.