Кращий вік для смерті

Не встиг вiн перевести дух, як Бiлка знову з’явилася в будиночку, навiть не захекавшись.

– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пiстолет. Це тепер твiй пiстолет.

Тiм хотiв було сказати, що стрiлець iз нього нiякий, але передумав.

Бiлка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя ii залишалося спокiйним, але в поглядi з’явився сум, Книжник умiв ловити такi настроi.

– Я вже думала, що помру тут, на цiй лежанцi…

Тiм спробував подивитися довкiл ii очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стiльниця з дощок на залiзнiй нозi, ящики зброi уздовж стiни, цвяхи, на яких залишився висiти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тiм вiдчував, що багато речей у цьому будинку були зробленi з любов’ю… Це був Дiм.

Люстро в кутку. Гребiнь для волосся. Якiсь склянки. Пучки сухих трав.

Тiм зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле пiд темнуватим подряпаним склом.

Чоловiк, жiнка, двое дiтей, схожi на них, – хлопчик i дiвчинка.

– Хто це? – запитав вiн.

– Нiхто. Я знайшла це в руiнах.

– Навiщо зберiгаеш?

– Коли менi погано, я уявляю, що це моi мама i тато…

– Допомагае?

Вона знизала плечима.

– Не дуже. Але трохи легшало.

Бiлка вийняла фото з рамки i сунула в кишеню куртки-розгрузки.

– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати iх самих. Спускайся. Менi треба дещо зробити…

Тiм подивився на Бiлку, а потiм на ящики зброi й кивнув.

– Чекай унизу, – наказала дiвчина. – Нiкуди не вiдходь.

Коли Книжник зник, Бiлка завмерла на секунду, заплющивши очi. Коли вона iх розплющила, сум у поглядi зник. Звiрятко, яке мирно дрiмало в каптурi ii худi, вiдчуло настрiй господинi i виглянуло зi своеi схованки, торкаючись рудою мордочкою ii щоки.

– Ось i все… – сказала дiвчина, чи то бiлченятi, чи то самiй собi. – Пора.

Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.

Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кiлька сталевих ниток, що розкинулися вiд кута до кута, немов звела бойову пружину.

Тiм чекав ii бiля пiднiжжя – щуплявий, зiщулений вiд утоми i холоду, розгублений.

– А де мiшки? – запитав вiн.

– Уже зануренi.

– Куди?

– Зараз побачиш…

Човен був металевий, Книжник навiть згадав правильне слово – алюмiнiевий, i тому непогано зберiгся.