Кращий вік для смерті

– Тут тiльки мертвi, Книжнику…

У голосi Бiлки практично не було емоцiй – нi болю, нi страху, нi спiвчуття. Вона констатувала факт.

– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.

Вона замовкла, а човен вийшов iз протоки мiж острiвцями на вiдкритий простiр, i зверху на втiкачiв обрушилося осiнне сонце, яке вже набрало силу.

– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.

Там, де човен покинув заростi, на поверхнi з’явилося тiло.

Труп повiльно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумii, i почав тонути.

Вiн занурювався зовсiм беззвучно, Книжник чув тiльки свое хрипке дихання з присвистом i як падають у воду краплi, що стiкали з жердини Бiлки.

В мiру того як «дюралька» вiддалялася, тiло ховалося з поля зору Тiма, i врештi-решт вiн змiг вiдвести погляд вiд огидного i водночас неповторного виду болотноi мумii.

Але це було ще не все. Водоростi за декiлька метрiв вiд човна захиталися, немов пiд густою зеленою пiною кiлька разiв зiтхнув якийсь велетень, а потiм на водi виник бурун – водяний горб на поверхнi болота.

Горб рухався стрiмко, викреслюючи на чорнiй глянцевiй поверхнi вимоiни траекторiю. Вода в мiсцi зникнення трупа скипiла пiною, в якiй важко було щось розгледiти, виром – потужним, швидким, – i в цьому вирi на якiсь частки секунди Книжник, пiдвiвшись вiд жаху, розгледiв плямистий глянцевий бiк, що переливався барвами вiд сiро-сталевого до бордового.

Над поверхнею пролунав непередаваний клекiт, що переходив у низьке, майже на межi чутного шипiння, такого огидного, що Тiм мимоволi закрив вуха руками i згорнувся калачиком на днi човна.

Бiлка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тiльки повела плечима, як нiби iй на мить стало холодно.

– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи iй за спину тремтячою рукою.

– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокiйно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б вiдбиватися гранатами.

Великий може човен iзжерти.

Книжник спробував проковтнути згуслу слину i не змiг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».

– Чому вони нiколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?

– У болотi для них iжi на багато рокiв, а без води вони здохнуть за пару годин.

– І як ти жила поруч iз цим?

– А як ти жив поруч iз цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим.