Кращий вік для смерті

 – Адже важко ж самiй! А якщо захворiеш? Або поламаеш собi що?

– А як ти стiльки рокiв прожив iз ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшнiше, нiж одному! А раптом уб’ють за провину? Або згвалтують?

– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.

– Авжеж… – погодилася Бiлка. – Не герла. Тiльки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що менi свiтило в племенi, Книжнику? Стати ще однiею телицею у стадi твоiх дружкiв-вождiв? Спiльною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний пострiл на полюваннi? Народжувати вiд першоi кровi до приходу Нещадного?

Вона похитала головою, i Тiм побачив, як побiлiли ii кiсточки пальцiв, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!

– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навiть… Але це тiльки в перший рiк, а потiм… Потiм нормально.

Тяжко було, поки вчилася жити без племенi. А як навчилася – вперше вiдчула, що таке свобода i щастя. Ось ти всi цi роки знав, що таке свобода, Книжнику?

– Знав.

Уночi в Бiблiотецi!

– Серед книжок i вночi? Коли твоi господарi сплять? – запитала Бiлка i скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранцi?

Вiдповiсти Тiму було нiчого.

Вiн добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племенi не потрiбне його вмiння складати чорнi жучки букв у слова. Племенi було потрiбно зовсiм iнше. Влучнiсть, наприклад. Швидкiсть бiгу, якщо ти в загонi. Спритнiсть.

Умiння бити рибу острогою. Якби Тiм не вмiв ремонтувати майже все, що ламалося, вождi давно прогнали б його. Або вбили – так було би простiше.

– Я б теж пiшов… – промимрив Книжник нарештi. – Так не було куди.

Вiн розумiв, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно i вiдверто бреше. І Бiлка про це знае або принаймнi здогадуеться.

Нiкуди б вiн не пiшов, i не тому, що не було куди.

Йому, незважаючи на все, що сталося, i зараз було важко усвiдомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди.

Вiн не мiг звикнути до думки, що залишився один на один iз лiсом i пустками, i вiдчував себе, як голий на морозi, – хотiлося згорнутися i прикрити пах руками.

Але ж зараз Книжник був не один.

– Менi теж було нiкуди йти, – сказала Бiлка. – А вже як я боялася! Просто iнакше не могла. Вибiр був – або пiти, або померти. Я не могла змиритися, хоча менi було страшно до блювоти. А ти – змiг.

– Вибач…

– Пусте, Книжнику.