Кращий вік для смерті

Бiлка вiдколола вiд сухоi дошки кiлька товстих трiсок, знайшла трiщини в пiдпорному стовпi, подалi вiд сiна, i, загнавши туди трiски, пiдпалила iх губкою i кресалом. Стало набагато свiтлiше. Скiпи горiли повiльно i рiвномiрно, трохи коптятiли, але справно видiляючи мерехтливе червоне свiтло.

Вiд ситноi iжi i цього мiрного мерехтiння знову дуже захотiлося спати, але Тiму стало соромно, тому що Бiлка i ii ручне звiрятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хлiба, сiли бiля дверей вартувати.

Звiрятко гризло ласощi, а Бiлка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав ii, а потiм схаменувся – незручно ж так вiдверто витрiщатися на герлу – вiдвiв погляд, потiм знову глянув нишком.

Свiтло вiд палаючих скiп падало м’яке, здавалося, що вiн розгладив навiть гострi риси обличчя дiвчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнiшою, то була б справжньою красунею, навiть iз пiдстриженим волоссям.

А якби замiсть нерiвно обскубаного волосся вiдросло… Втiм, вона i зараз була симпатичною, хоч i скидалася бiльше на тiна, а не на герлу.

Бiлка, напевно, вiдчула на собi його погляд, пiдняла очi вiд коробки з патронами, але Тiм уже встиг зробити вигляд, що розглядае щось на стiнi комори.

Дiвчина закiнчила споряджати магазин, вiдклала його в сторону i вiльною рукою погладила бiлченя по головi. Те у вiдповiдь дзвiнко клацнуло кiлька разiв поспiль, звело на господиню задоволену мордочку i продовжило бенкет.

– Як ii звати? – запитав Тiм.

– Це вiн, – вiдгукнулася Бiлка, дiстаючи з кишенi рюкзака ще один порожнiй магазин. – Ім’я – Друг. Другий рiк зi мною.

Почувши свое iм’я, Друг вiдiрвав мордочку вiд ласощiв i ще пару разiв металево клацнув горлом.

– Ледве вигодувала. Думала, видужае – втече. Залишився.

Вона усмiхнулася кутом рота.

– Напевно, зрозумiв, що удвох веселiше…

– А як ти стiльки рокiв живеш сама?

Вона зиркнула на нього швидким i недобрим поглядом.

Книжник уже зрозумiв, що його супутниця не надто любить приховувати емоцii – питання виявилося iй неприемним.

– Не хочеш – не вiдповiдай… – вiн швидко дав заднiй хiд, поступаючись, скорiше, за звичкою, нiж вiд переляку накликати на себе ii гнiв. Це ранiше вiн би побоювався отримати ляпас, а пiсля подiй останнiх днiв ляпаси здавалися йому такою дрiбницею… – Не моя це справа. Але… – вiн замовк на секунду, а потiм усе-таки продовжив.