Кращий вік для смерті

Вiн знову показав рукою – цього разу Бiлка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов вiд берега до води. Майданчик спирався на палi. Частина з них уже перетворилася на розсипанi шматки, з яких стирчав iржавий товстий дрiт. Уся конструкцiя нагадувала величезну мертву мокрицю або багатонiжку.

– Хрiнове мiсце, – сказала Бiлка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокiл напiвзруйнованих паль. Хтось дуже злий i кровожерливий. – Зручне для засiдки.

– Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звiрини мае бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Бiлко, i свiжих слiдiв не видно. Уявляеш, у Сiтi жили майже двiстi тисяч челiв. А нинi?

Дiвчина знизала плечима.

– Не знаю. Тисяча. Може двi. У Таунi, якщо вiрити Шаману, утричi бiльше.

– У Таунi, – у голосi Книжника чувся вiдвертий смуток, – жив майже мiльйон челiв, Бiлко.

– Я все одно не вмiю рахувати до таких чисел. Пiвруки – це п’ять. Рука – десять.

Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумiю. Що таке мiльйон?

– Це тисяча тисяч.

– Стiльки не бувае…

– Тепер не бувае, – погодився Тiм. – Тепер багато чого не бувае i вже не буде.

– Пiшли звiдси, – Бiлка знову зiщулилась. – Погане мiсце. У мене неприемне передчуття.

– Розумiеш, Бiлко, тут безглуздо чекати засiдки: вороги не можуть бути скрiзь – iх занадто мало на таке величезне мiсто, не можна контролювати всi околицi такою кiлькiстю людей. А Таун iще бiльший! Скiльки мисливцiв знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засiдки не думай: вони можуть вистежити нас, i то спочатку треба нас знайти…

– Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це единий шлях на той бiк.

– Вiн не единий, – твердо сказав Книжник, рушаючи з мiсця. – Ми знайдемо iнший спосiб дiстатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складнiше. Давай-но звернемо сюди…

Вузький провулок мiж двома вергаузами грунтовно зарiс, але не деревами, а тонкою молодою лозою.

Трохи далi рiчка розлилася, берег пiдмило, i залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на пiвдень.

– До краю не пiдходь, – попередила Бiлка. – Мiсце вiдкрите. Помiтять.

Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.

– Не помiтять, очерет заважае.

– Ближче не вийде.

– А ближче нам i не треба… Дивись!

Вiн показав рукою на низький, загиджений птахами з даху i до фундаменту ангар за триста футiв вiд них.