Пригоди бравого вояка Швейка

А ми ж ii продали!

– Ну, це справдi нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрiв його жiнку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовiце. Бiда буде з цим польовим вiвтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’емо грог i подамося його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вiвтаря не можна вiдправляти польовоi служби.

– Справдi, нам тiльки його й бракуе, – меланхолiйно сказав фельдкурат, – бо все iнше на плацу вже приготували.

Теслярi зробили там пiдвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевновi, а чашу я повинен мати свою, та що вдiеш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Вiн замислився. – Скажемо, що я ii загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручика Вiтiнгера з сiмдесят п’ятого полку. Вiн свого часу брав участь вiд клубу «Спортфаворит» у змаганнi з бiгу i виграв цей кубок. Добрий вiн бiгун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кiлометрiв: Вiдень – Медлiнг за одну годину сорок вiсiм хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все вiдкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?

Пiд впливом грогу, звареного за рецептом гульвiси-моряка, вiн почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрiзноманiтнiшi пропозицii щодо того мiсця, в яке саме його слiд послати.

– Ну, годi. Ходiмо вже шукати той вiвтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Менi ще треба вдягти мундир i випити скляночку грогу.

Нарештi вони вибралися.

Дорогою до жiнки торговця старими меблями фельдкурат розповiв Швейковi, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», i коли далi так пiде, то вiн викупить фортепiано з ломбарду.

Це скидалося на обiцянку язичникiв принести якусь жертву.

Вiд заспаноi жiнки торговця старими меблями вони довiдались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовiце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Вiн щипнув жiнку за щоку i полоскотав ii пiдборiддя.

До Вршовiце вони йшли пiшки, бо фельдкурат заявив, що вiн повинен прогулятися по свiжому повiтрi, аби в голову прийшли свiжi думки.

У Вршовiце на квартирi вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприемна несподiванка. Знайшовши в канапi польовий вiвтар, старий вирiшив, що це якийсь знак Божий, i подарував його мiсцевому вршовiцькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боцi вiвтаря напис: «Даровано на честь i славу Божу п. Коларжiком, учителем-пенсiонером, року Божого 1914».