Пригоди бравого вояка Швейка

Цi слова вiн вигукував i в воротях полiцiйного управлiння, цi ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами вiн увiйде до своеi тюремноi камери.

Вислухавши всi цi страшнi змовницькi iсторii, Швейк вважав за доцiльне розтлумачити усю безнадiйнiсть iхнього становища.

– Кепськi нашi справи, – так почав вiн своi слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усiм нiчого не загрожуе. Для чого ж тодi полiцiя, коли не для того, щоб за нашi дурнi язики дерти з нас лико.

Коли вже прийшли такi небезпечнi часи, що в ерцгерцогiв смалять, то хай нiхто не витрiщае баньки, коли його тягнуть до полiцii. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандовi перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортiв у пеклi, то тим краще, буде веселiше. Коли я ще служив у вiйську, пiд замком не один раз сидiла половина роти. Таких невинних, що iх засудили нi за цапову душу, було й було. Та не лише в армii, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жiнку за те, що вона задушила своiх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неi народилося лише одне дiвчатко, яке iй пощастило задушити зовсiм безболiсно, анi писнуло. Проте ii все ж таки засудили за подвiйне вбивство. Або отой невинний циган iз Забеглiце, що вломився вночi пiд Рiздво до крамнички. Вiн клявся й божився, нiби хотiв лише погрiтися, – та лисого дiдька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у своi руки, – бiда. Бiда, але так i мусить бути. Хоч не всi люди такi негiдники, як можна про них подумати, та спробуй-но вiдрiзнити порядного вiд пройдисвiта, а надто сьогоднi, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у вiйську в Будейовiце, у лiсi, за полiгоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капiтановi. Той, коли дiзнався про це, викликав нас усiх, вишикував i каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозумiло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоiмо, анi руш. А капiтан ходить довкола нас i горлае: «Ви падлюки, волоцюги, нiкчеми, плямистi гiени! За цього пса вас усiх треба в карцер запхати, сiчки з вас наробити, пострiляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днiв нiхто анi кроку з казарми». Так тодi ж iшлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слiд.

– Я не винен, я не винен, – твердив наiжачений чолов’яга.