Пригоди бравого вояка Швейка

Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тодi ми вирушили скрiзь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, i я, зрештою, опинився в одному з нiчних кафе на Вiноградах, у дуже пристойному мiсцi, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потiм, – не пам’ятаю. Знаю тiльки, що вже тут, у комiсарiатi, два полiцаi, якi мене сюди привезли, рапортували, нiбито я був п’яний мов чiп, непристойно поводився, побив одну даму, порiзав ножиком чужий капелюх, який стягнув iз вiшалки, розiгнав жiночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадiжцi двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидiв, i навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому пановi за сусiднiм столиком.

Бiльш нiчого я не робив, принаймнi не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повiрте менi, я порядна, iнтелiгентна людина й нi про що iнше, крiм своеi родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсiм не бешкетник.

– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – цiкавився Швейк у вiдповiдь.

 – Чи розтрощили ii з одного маху?

– З одного маху, – вiдповiв iнтелiгентний пан.

– Тодi вам каюк, – меланхолiйно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялись у цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – i, не чекаючи на вiдповiдь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гiрше, бо дорожче. На судi все пiдраховують, зводять докупи, щоб потiм натягти бодай на серйозний злочин.

– На судi… – малодушно прошепотiв поважний батько родини й, похнюпившись, поринув у той неприемний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумлiння.

[53 - Деякi письменники вживають фразу «гризуть докори сумлiння». Не вважаю цей вислiв точним. Адже й тигр людину жере, а не гризе. (прим. автора)]

– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довiдаються, аж коли про це з’явиться повiдомлення в газетах?

– Ви гадаете, що про це буде надруковано в газетах? – наiвно поцiкавилася жертва начальникових iменин.

– Як бог свят, – прозвучала щира вiдповiдь, бо Швейк нiколи не мав звички будь-що приховувати вiд людей. – Усiм читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж iз задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та iхнi бешкети. Недавно в шинку «Пiд келихом» один вiдвiдувач нiчого iншого не зробив, тiльки сам собi розбив кухлем голову. Пiдкинув його вгору i пiдставився. Його вiдвезли, а вранцi ми вже про це читали в газетах.