Кожному своє

– Вибачте, полковнику, але ви менi не потрiбнi.

– Потрiбен, молодий чоловiче, потрiбен.

– Якщо я вам потрiбен, то пiдiйдiть до мене, – Марко засмiявся, i в залi ожили трохи.

– Коли гора не йде до Магомета – Магомет iде до гори. Бережiться, композиторе! – полковник повiльно встав, пiдiйшов до Марка i сказав йому щось пошепки.

Той засмiявся.

– Ви не вмiете жартувати, полковнику. Це брехня.

Паскудний почервонiв. То був ляпас. Колись вiн про це згадае. А зараз… вийняв i показав Марковi фото.

Той зблiд. Машинально сiпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повiльно пiшов i сiв у крiсло. Вiн знав, що робить. Цього молодика подачками не вiзьмеш. А з ладу його вивести треба.

Василишин якусь мить вагався, потiм рiшуче пiдiйшов до полковника.

– Жалкую, що зараз дуель неможлива.

– Не жалкуйте, я вас убив би, – вiдповiв спокiйно Паскудний i тихо, так, аби нiхто не почув, додав: – Я знаю, ви популярна людина, тому арештувати вас не можу. Менi потрiбно одне – щоб ви мовчали.

І по-батькiвськи хочу застерегти: не вчинiть якогось необдуманого кроку, бо тодi нам доведеться зробити так, що коли вас везтимуть до тюрми, натовп улюлюкатиме навздогiн. А це вiзьмiть собi на пам’ять.

– Який шантаж! Який безсоромний шантаж!

– Спокiйно, юначе. Чи хочете, аби по мiсту розкидали тисячi таких…

Марко тремтiв. Вiн тримав у руках фото, де «знято» його з хлопчиком… Йому хотiлося взяти за горло отого ситого негiдника, а полковник спокiйно:

– Особисто я не вiрю, в те.

Видно, майстерний монтаж. Однак, ви повиннi зрозумiти, що ми не допустимо вашого активного протесту… а от пiдтримка була би бажана. Ось вам перепустка. Радимо мiсяць-другий сидiти дома мовчки, а там видно буде.

Марко вийшов. Не злякався провокацii. Щоб не вдарити Паскудного.

Полковник посмiхався. Тепер не залишилося балакучих… З рештою справа пiде легше. Можна телефонувати генераловi, що завдання виконане.

Вiн потирав руки. Нинi чи не найвизначнiший день його життя.

Так запросто зiгнув у баранячий рiг цю гнилу iнтелiгенцiю.

Вiн ще покликав кiлькох викладачiв i просто так, навiть без застереження, вiдпустив. Залишилося небагато гостей. Раптом полковнику заманулося посварити професора з Олегом Івановичем.

– Пане Чалий, – звернувся до архiтектора. – Ваш син сидить зараз у в’язницi за органiзацiю антиурядових безпорядкiв. Ми його звiльнимо, а в архiтектурному бюро е для вас мiсце.