Сповідь з того світу

Я мала його зiгрiти, а тодi вiн встане!

– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно i страшно. Тiльки не смердить смолою i сiркою, як у пеклi. Це вже добре. Зараз трохи тебе зiгрiю – i ми почнемо вибиратися звiдси. Навпомацки пiдемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…

Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своiх долонях його руку. Вiд усього цього я думала, що божеволiю. Чи я заснула, чи лише зiмкнула повiки – не згадаю. Тiльки коли я знову розплющила очi, навкруги було свiтло, мов удень.

Хто ж тут так яскраво свiтить?

– Вона мужня жiнка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.

– Так, – погодився другий. – Тiльки це справи не змiнюе. Їй написано жити i виховувати сина. Іван же мае лишитися тут.

Я пiдвела голову, роздивлялася навкруги, та нiчого не бачила – власники голосiв лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з нiшi, впала на землю долiлиць.

– Благаю вас, хто б ви не були, допоможiть менi!

Передi мною враз з’явилися два ангели.

Вони взяли мене за руки i допомогли пiдвестися. Я враз вiдчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловiка, взяла його за руку.

– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.

Я схопила його за руку i спробувала стягнути з нiшi, тiльки вiн у цих обладунках був такий важкий, що я його i з мiсця зрушити не змогла.

– Допоможiть, благаю вас! – попросила.

Вони мовчали. Я озирнулася, тодi встала перед ними на колiна, склала руки. Хотiла щось говорити, тiльки мiй язик так i не змiг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати.

Так я i лишилася навколiшках… Тим часом ангели перезирнулися.

– Треба дати iй шанс, – мовив перший.

– Не думаю. Усi знають, що проти Долi не попреш.

– Вона попре. У неi велике серце. Жiнок, якi б так любили, дуже мало. Тож Марiя заслужила на ще один шанс.

Якийсь час було тихо. Тодi перший голос знову сказав:

– Ти ж розумiеш, що тебе… нас чекае, коли вона програе.

– Коли ж переможе, то це буде i наша перемога!

Знову мовчанка.

– Я проти, – знову озвався перший. – Але рiшення за тобою.

Я усе чула i розумiла. Хвиля радостi так мене накрила, що я аж знепритомнiла i знову впала долiлиць на камiнь, тiльки цього разу не забилася: мене нiби пiдхопила якась сила.

Не знаю, скiльки часу минуло, доки я прочуняла… Тiльки коли очi моi знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сидiла на лавi, спершись спиною до стiни.