Сповідь з того світу

Так само вийшло i з цим юдою: вiн продав своiх братiв, погодившись непомiтно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерiгаючи, як ми грабуемо й палимо, трусився, наче i справжнiй Іскарiот. Я пiдiйшов до нього.

– Чого стоiш у темнотi – виходь на свiтло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зiбрали. А все через тебе. Якби не твоя помiч – поховалися б твоi родичi у лiсi… Ну, i за ту справу тебе чекае гарна нагорода. Виходь…

– Менi й тут добре, – буркнув юда. Як я i думав: йому на свiтлi буде страшно.

– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобi й срiбла не треба? Собi лишу.

– Ти обiцяв, обре, – пiдвищив голос юда.

– Так, обiцяв. Але робота нескiнчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…

– Тих стежок я не знаю, не бував там нiколи…

Вiн став труситися ще бiльше: невже у ньому пробудилася совiсть? З таких уже користi мало, вiн менi бiльше не потрiбен.

– Тодi ти менi бiльше не потрiбен.

– Ти обiцяв менi срiбло. І дiвчину вiддай…

Я спробував ще раз його намовити:

– Слухай, може, ти б менi ще послужив?

– Не хочу. – У цiй вiдповiдi була тупа слов’янська непоступливiсть, тож я вiдразу зрозумiв, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срiбло, обре!

Я подав йому капшук з монетами.

– Бери, заробив. Дiвку собi вибереш, яку хочеш. Їх у пеклi вдосталь.

– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князiвство поки що нiчого не чули.

Я посмiхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомiтно витягнув ножа.

– Скоро довiдаешся, любий мiй друже.

Ударив не в серце – у живiт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не вiдразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекае там, унизу. Я витер свого ножа, тодi гукнув тому, хто ховався у темрявi з протилежного боку.

– Виходь, не бiйся.

До мене пiдiйшов ще один юда.

– Ти бачив, що я з ним зробив?

– Бачив, – тихо буркнув вiн.

– Проведеш нас до Городка?

– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.

– Ставай на колiна i цiлуй мое взуття.

Вiн спочатку вагався, але коли я кинув на нього свiй грiзний погляд, юда став навколiшки i поцiлував.

Отак я всiх людей, що жили понад Верещицею, Днiстром, Бугом, Случем, Бистрицею, Днiпром, Десною… збираюся поставити на колiна.