Сповідь з того світу

Менi привидiвся ангел Михайло. Це вже, певно, кiнець…

Я досi нiчого не можу збагнути, але Половий мене вiдпустив.

– Іди звiдси.

Не бажаючи бiльше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пiшла помiж обрами геть iз цiеi галявини. Вони розступалися передi мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з iхнiх очей.

Я пiшла, а потiм побiгла у бiк жертовника, навiть не думаючи про те, що iншi степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила помiж жахливо понiвеченими людськими тiлами, трупи дивилися на мене своiми очима.

Поранених не бачила – самi мерцi. Нiхто не стогнав, просячи допомоги.

Мiй Іван лежав бiля самого жертовника, тiло його було по-звiрячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколiшки поруч iз ним, пiдняла його голову й поклала собi на колiна. Вiн розплющив очi.

– Прийди… – хотiв щось сказати. А може, i все сказав. І затих. Душа його бiлим голубом полетiла на небо.

Дощовi хмари враз розступилися перед нею – i сонечко посмiхнулося ясним своiм промiнням, вiтаючись. Ця посмiшка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мiй чоловiк передавав менi останнiй свiй привiт. Сльози грубими горошинами покотилися з моiх очей, я притулила до себе тiло коханого, яке ще недавно грiло мене своею любов’ю i добротою, а тепер потроху холоне в моiх руках. За своiм болем я i незчулася, як iззаду пiдiйшов Гаврило.

– Їх треба поховати. Справити тризну…

Я поволi обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Бiль так у менi накипiв, що здушив горло, наче клешнями.

– Не треба! – попросила я тихо, але з тiею просьбою вирвався iз моеi душi увесь бiль. Вiд того шепоту аж захвилювалася вода у рiчцi, птахи зiрвалися з верховiть дерев, а сонце враз згасло, нiби це не була тиха мова жiнки, а крик тисячi мужiв.

Я стояла у пiдземеллi, Михайло сидiв передi мною на лавi.

– Так уже споконвiкiв повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що iшли в чужi краi, послухавшись лихоi намови його. Диявол обiцяв iм багатi землi, коштовнi скарби, гарних жiнок. А ще iм потрiбнi були раби, тож вони сунули на цю землю з усiх бокiв. Іван завше був з тих, що першими йшли в бiй i стояли до останнього. Рабом його так нiхто i не зробив.