Сповідь з того світу

Ось Марiя дзвонить до нього, тодi мiнiвен рве з мiсця… А за деякий час жiнка повертаеться до машини, бере звiдти портфель i передае якомусь хмирю, котрого в темрявi не видно…

Що ж могло бути таке цiнне у тому портфелi? Зазвичай, грошi носять у гаманцi. Хоча, якщо багато… Може, Іван вiз комусь взятку? Нi, вiн нiколи не був хабарником i не давав принципово нiкому. Певно, там були якiсь важливi папери. Добре, тодi чого «майданна бухгалтерiя» iз зеленоi папочки не були в тiй течцi, а у Марiiнiй сумочцi?

Багато у пана Михайла було запитань, а от з вiдповiдями не дуже густо.

Та нiчого, слiдство покаже.

Михайло визирнув у вiкно i побачив, що Недолина «беха» пiд’iхала, припаркувалася.

«Добрi ж машини в обласноi прокуратури. Цiкаво: всiм такi дають чи тiльки заслуженим?»

Ця думка примусила майора замислитися. Взагалi, вiн ненавидiв хабарникiв i перевертнiв, як мiг намагався розiбратися з ними своiми методами, через що його особова справа ряснiла численними доганами.

Недоля був нетутешнiй, тому про його справи Михайловi було вiдомо зовсiм мало, хоча вигляд чорноi лискучоi машини наводив на певнi думки.

«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло i вийшов зi своеi усiма бiдами битоi «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцькоi прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.

– Фiзкульт-привiт!

«Слiдак» поглянув на нього спiдлоба.

– А, Мiша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.

– Розумiю, – кивнув головою Михайло.

 – Багато роботи.

– Не то слово. А через тебе стало ще бiльше.

– А я саме по тому питанню i прийшов…

Недоля зрозумiв, що швидко йому вiд Михайла вiдкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

– О, добрi папiроси куриш!

– Пригощайся. – Слiдчий простягнув майоровi пачку, але той вiдмовився.

– Трутка!

– Шо, iмпотенцii боiшся? Нiколи не вiр в то, шо пишуть на пачках, то всьо фiгня.

Михайло чомусь посмiхнувся.

– Не знаю, пане прокурор, вам виднiше.

Недоля ще раз затягся, видихнув.

– Добре, кажи, що хотiв, бо в мене i справдi мало часу.

А Михайло вже нiчого казати не хотiв. Вiн враз пригадав собi, що кримiналiсти знайшли на мiсцi злочину «бичок» вiд «Мальборо», – i йому нiби в головi просвiтлiло, все раптом стало на своi мiсця.

– Та хочу сказати, що думав я над тим усiм. Певно, дарма ми вiдпустили тих наркоманiв, – сказав, аби хоч щось сказати.