Роман про Трістана та Ізольду

Мiй корабель, об'якорений бiля Тiнтажеля, одвезе iх до нашоi краiни, i там стануть вони нам за рабiв. Проте – я не кажу про тебе самого, королю, бо то не годиться, – та коли хто з твоiх баронiв мае охоту довести в двобоi, що це данина незаконна, я радо стану проти нього. Хто з-помiж вас, сеньйори, хоче битися зо мною за вольнiсть свойого краю?

Барони мовчки, спiдлоба дивились один на одного – i понурювали голови. Той казав сам собi: «Глянь-но, нещасний, яка у Моргольта Ірландського постать: адже вiн дужчий за чотирьох дужих чоловiкiв.

Глянь на його меч, що зносив, зачарований, голови найсмiливiшим бiйцям, якi важилися стати проти цього велетня, коли вiн iздив оголошувати виклик вiд короля Ірландського. Чи й ти, бiдолахо, такою смертю хочеш померти? Навiщо спокушати бога?» А другий знову: «Чи на те я вас вигодував, сини моi любi, щоб поробились ви рабами, а вас, дочки краснi, щоб ви стали полюбовницями? Нi! Але моя смерть не врятувала б вас». Тодi Моргольт iзнову:

– Хто з вас, сеньйори корнуельськi, важиться стати на двобiй зо мною? Обiцяю тому славний герць: за три днi запливемо ми звiдси човнами на острiв Святого Самсона.

Там ваш рицар i я, ми змагатимемось один на один, i слава, що вiн пiшов на таке дiло, укрие всю його родину. Але вони мовчали, i Моргольт схожий був на кречета, запертого в однiй клiтцi з малими пташками: коли його впустять, усi нiмiють.

І втрете сказав Моргольт:

– Гаразд, славнi сеньйори Корнуельсу, коли це здаеться вам шляхетнiшим, – киньте жеребки, щоб я знав, у кого саме маю забрати дiтей.

Проте не гадав я, що у вашiй краiнi живуть тiльки раби.

Тодi Трiстан упав на колiна перед королем, кажучи: – Ясний королю, коли буде ваша ласка, я стану до двобою. Даремно намагався король Марк спинити його: вiн, мовляв, такий молодий iще рицар; яка буде користь iз його одваги? Трiстан кинув, проте, свою рукавицю Моргольтовi, i Моргольт пiдняв ii.

Настав той день. Ступив Трiстан на пурпуровий килим i сказав озброiти себе для високого подвигу. Вiн надiв панцер та шолом iз воронавоi крицi.

Барони плакали: жаль iм було юнака, соромно за себе.

«Трiстане, Трiстане, – казали вони в думках, – смiливий бароне, прекрасний юначе, чому не я, а ти зважився на цей бiй? По менi не тужили б так ревно, як тужитимуть по тобi». Дзвонять у дзвони, i всi – значне панство i простий люд, старi, малi, жiнки, – плачучи та молячись, проводять Трiстана до берега. Вони ще мали якусь надiю, бо ж надiя в людських серцях кришками може живитись.