Сліпота

Така пильна турбота несподiвано видалася пiдозрiлою слiпому, звичайно ж, вiн не мiг дозволити, щоб до його помешкання увiйшла невiдома особа, яка саме в цю хвилину могла обмiрковувати, як iй приборкати нещасного слiпця, зв’язати його, встромити йому в рота кляп, а потiм забрати все, що знайдеться цiнного в його квартирi. Не треба, не завдавайте собi клопоту, сказав вiн, зi мною все буде гаразд, i повторив, повiльно зачиняючи дверi, Не треба, не треба.

Вiн зiтхнув iз полегшенням, почувши, як поiхав донизу лiфт. Машинальним рухом, забувши, в якому станi перебувае, вiдсунув убiк кришечку вiчка в дверях i визирнув назовнi.

Враження було таке, нiби його погляд уперся в бiлий мур по той бiк дверей. Вiдчув доторк металевого обiдка до опуклостi брiв, вiн ковзнув вiями по поверхнi крихiтноi лiнзи, але чи мiг вiн щось побачити, коли непроникна бiла завiса накрила все. Вiн знав, що перебувае у себе вдома, упiзнавав свое помешкання по запаху, по атмосферi, по тишi, яка панувала в ньому, упiзнавав меблi та предмети, щойно доторкнувшися до них, легенько ковзнувши по них пучками пальцiв, але разом iз тим вiн мав таке враження, нiби все це розчинилося, утворивши якусь речовину дивного розмiру, речовину, яка нi до чого не мала стосунку, не була спрямована анi на пiвнiч, анi на пiвдень, анi вниз, анi вгору. Як, либонь, i всi люди в пiдлiтковому вiцi, вiн не раз грався у гру, От якби я був слiпий, i, пробувши хвилин п’ять iз зав’язаними очима, доходив висновку, що слiпоту можна терпiти, якщо жертва такого лиха зберегла достатню пам’ять не тiльки про кольори свiту й речей, а й про контури та обриси поверхень i форм за умови, що людина не слiпа вiд самого народження, звичайно. Можна навiть прийти до висновку, що темрява, в якiй живуть слiпi, зрештою, е лише простою вiдсутнiстю свiтла, що так звана слiпота обмежуеться тим, що накривае видимiсть створiнь i речей, залишаючи iх неушкодженими пiд своею чорною вуаллю. Натомiсть тепер вiн почував себе зануреним у таку осяйну, таку непроникну бiлу субстанцiю, яка не просто накривала, а поглинала не лише кольори, а й самi речi та створiння, роблячи iх у такий спосiб невидимими подвiйно.

Ідучи в напрямку до вiтальнi й попри повiльну обережнiсть, iз якою вiн просувався, доторкаючись рукою до стiни, вiн скинув на пiдлогу вазу з квiтами, яку зачепити там не сподiвався. Можливо, вiн про неi забув, а може, ii поставила там дружина, перед тим як пiти на роботу, маючи намiр згодом переставити ii на зручнiше мiсце.