Вітіко

Вершник, уже на конi, повернув праворуч, пiд’iхав до господаря й проказав:

– Дякую вам, любий пане, за гостиннiсть, i нехай Господь береже i вас, i все, що е у вас.

– Дякую вам, – вiдповiв господар, – i бажаю вам того самого, щасливоi дороги!

Вершник повiльно поiхав по вулицi, лишивши позаду кучерявого i людей, якi дивилися йому вслiд. Вiн поiхав у пiвнiчно-схiдному напрямi. Знову iхав на гору, з гори, з лiсу, в лiс, мiсцевiсть ставала дедалi глухiша, зрештою всюди навколо був тiльки лiс. На стежцi траплялось переплутане корiння i гранiтнi каменi, i кiнь обережно переставляв копита.

Коли звечорiло, вершник iхав по гребеню довгоi гори, видовженоi з заходу на схiд. Цей гребiнь, укритий густим лiсом, спускався у вузьку долину, внизу виднiла смужка води. По той бiк струмка знову тягнувся вгору ще вищий i густiший лiс, а на узлiссi зiпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить i оглянув брилу.

Потiм став спускатися лiсом униз. Їхав попiд гiллям дерев, якi обступали його, i не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гiлляку.

Трохи згодом доiхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву i знову поiхав далi. Коли геть споночiло, спiшився, взяв коня за вузду, пiшов уперед i вiв його за собою. Вiд хреста вiн був проiхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на вiдкрите мiсце, де з багатьох темних горбкiв злiтали вгору вогненнi омахи, освiтлюючи нiчнi ялицi, звiдти ж пiднiмався над лiсом i легенький дим. Збоку вiд тих горбкiв стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник пiдвiв коня до однiеi хатини. Коли вiн дiйшов туди, дверi вiдчинилися, i з них вишли чоловiк, жiнка i двое дiтей.

– Ви тут, – мовив чоловiк, – а ми вже й не сподiвалися вас!

– Вiтаю тебе, Матiасе! – вiдповiв вершник. – Вiд Пассау я нiяк не мiг доiхати швидше.

– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловiк i вiдчинив ворота неподалiк вiд дверей.

– Маргарито, запали менi скiпку, – попросив вiн.

Жiнка зайшла в хатину i вийшла звiдти з запаленою буковою скiпкою. Зайшла зi скiпкою у ворота, вершник iз конем увiйшов за нею, а позаду нього йшов чоловiк iз дiтьми. Всi зайшли до хлiва. В одному кутку тiсно стояли прив’язанi одна коло одноi двi корови, тож було вiльне мiсце для коня. Його прив’язали, i вершник iз чоловiком зняли вузду i сiдло. Власник прикрив плащем спину коня. Дiти придивлялися. Потiм усi вузенькими дверима зайшли з хлiва до кiмнати.