Вітіко

Як вони вже скiнчили роботу, посипали пiдлогу пiском, нагрiли свiтлицю i прибрали своi причандалля, старий вiдчинив дверi кiмнати, вивiв Вiтiко i сказав, що обидва покоi будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домi.

Старий ще говорив, як до свiтлицi зайшов чоловiк у короткому баранячому кожусi, в баранячiй шапцi i з сокирою на плечi. Старий сказав йому:

– Цей молодий вершник – син нашоi господинi, вiн житиме тут у домi, поки вважатиме за слушне.

Потiм старий звернувся до Вiтiко:

– Це слуга Раймунд.

Вiн був у лiсi, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутенiе. Отже, ми трое доглядаемо будинок: я, слуга Раймунд i служниця Люсiя. Поденницi, яких ми наймаемо, допомагають тiльки пiд час великих робiт.

– А де живете ви, якщо вiдступили менi для життя простору свiтлицю цього дому, та ще й кiмнату? – запитав Вiтiко.

– У будинку ще вдосталь мiсця, – вiдповiв старий. – Може, ви не знаете, але ми нiколи не живемо у свiтлицi та кiмнатi, я живу в покоiку, що навпроти свiтлицi, його вiкно виходить на подвiр’я, Люсiя спить у кiмнатi коло кухнi, а слуга – у дерев’янiй загородцi в стайнi.

А е й iншi мiсця.

– Якось пристосуемось, – мовив Вiтiко.

– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуете, – запевнив старий.

– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вiтiко, – i допомагатиму вам, де зможу, у вашiй роботi.

– Це було б неправильно i несправедливо, – заперечив Мартин.

– Авжеж, неправильно! – пiдтримав його слуга.

– Та не сперечаймося, – мовив Вiтiко, – якось воно буде.

– Так, так, – погодилась прислуга.

Потiм слуга подав Вiтiко руку i вийшов iз кiмнати.

Тим часом настав вечiр. Вiтiко з допомогою Мартина доглянув коня, поiв трохи юшки, яку принесла Люсiя, замкнув дверi свiтлицi, коли Мартин уже пiшов, i лiг спочивати в кiмнатi на ялицевому ложi.

Наступного дня вранцi, тiльки-но засiрiло, Вiтiко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снiгу. Мартин сказав, що так, i привiв шевця, що виготовляв таке взуття.

З принесених чобiт Вiтiко вибрав собi пару мiцних шкiряних чобiт iз високими халявами, заплатив за них i одразу взувся. Споживши снiданок, який Люсiя приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вiтiко, коли сонце вже показалося над сосняком, що рiс на схiд вiд села, вийшов iз кам’яницi й вирушив на прогулянку. Вiн пiшов вузенькою стежкою до хат, пройшов мiж ними нагору, проминув церкву i став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест.