Вітіко

Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобi потiм винагороду, i ти знову зможеш рушити в путь.

– Коли ваша ласка, я вiдпочину один день, а потiм вирушу назад, – мовив чоловiк.

– Роби, як тобi до вподоби, – погодився Вiтiко. – А де тепер ясновельможна княгиня?

– У замку Госта, – вiдповiв чоловiк.

– Отже, вона ще досi в замку, де помер ii ясновельможний князь, – вiдзначив Вiтiко.

– Вона спить у покоi, де помер ii ясновельможний чоловiк, – повiдомив посланець.

– А хто коло неi? – запитав Вiтiко.

– Їi малi дiти.

– А де Владислав? – запитав Вiтiко.

– Утiк до Моравii, бо боiться нового князя, – вiдповiв посланець.

– Їi бiль уже стишився? – розпитував далi Вiтiко.

– Так, – пiдтвердив посланець, – вона вже навiть не згадуе.

– А вона довго перебуватиме в Гостi?

– Не знаю, – вiдповiв посланець.

– Гаразд, – зiтхнув Вiтiко i замовк.

– Я маю ще лист вiд Бореша, – мовив посланець.

– Що ж, давай його.

Посланець розстебнув свiй камзол, дiстав звiдти сiрий папiр, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев’язаний рожевим шнурком i запечатаний воском.

Вiтiко розгорнув складений лист, прочитав написанi рядки й проказав:

– Я напишу вiдповiдь.

Вiтiко пiшов до своеi кiмнати.

Посланець i цей день, i наступний гостював у кам’яницi. Спати вiн лягав на сiно в стайнi, де стояв його кiнь. Уранцi третього дня вiн уже готувався до вiд’iзду. Отримав вiд Вiтiко винагороду i взяв лист до Бореша.

Потiм у своему бурому вбраннi та чорнiй смушковiй шапцi поiхав вузенькою, протоптаною в снiгу стежкою до хат, далi вгору мiж хатами, проминув гору з хрестом i лiсовий схил, по якому шiсть днiв тому приiхав Вiтiко.

Пiсля вiд’iзду посланця в кам’яницi все знову було так, як i ранiше. Вiтiко вдягав уже пошите бiло-сiре вовняне вбрання, а на голову – сiру повстяну шапку. Вбрання складалося зi свити з застiбками i штанiв, поверх яких взували чоботи. Вiтiко тепер щодня одягався так.

Разом iз Мартином вiн порядкував домашнiми справами, радився з ним, наказував зробити те або те i сам багато працював. На своему конi вiн щодня майже iздив години на двi до лiсу. Крiм того, iздив i в гори, i в долини та дослiджував iх. Часто виiздив на Кржижову гору, де стояв хрест, i оглядав околицi. Свого коня Вiтiко доглядав сам iз допомогою Мартина.

Увечерi, коли у свiтнику палахкотiв вогонь, завжди сходилися чоловiки.